Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Але ж на її синка Демид Купа й не дивився та й не помічав нічого такого, бо кріпаків та наймитів пан полковий обозний давно вже не мав за людей.

I він сказав:

— А ти не бійся: пані не прокинеться. Тягни, тягни!

I хлопчина потяг.

— Візьми на руки.

I хлопчина взяв.

— Неси її під грушу. Отак, отак…

I хлопчина поніс.

Здоровенний, важкий, він ступав напрочуд легко, як величезний кіт-воркіт.

Він був у тій солодкій порі, коли хлопцеві вже пахне запаскою, але, піклуванням матінки, ще нічого не знав у тім ділі і, перемагаючи свій парубоцький страх перед жіночою статтю, Михайлик ішов, як сліпий, і неня взяла під руку, і вела його, але вперше в житті рука рідної та коханої матінки здалась йому зайвою, холодною й навіть чужою.

Пройшовши кілька кроків, парубок відчув, що пані не спить, бо вона, зненацька загравши впрілим тілом, припала до нього грудьми.

— Чого ж ти став? — покваплював обозний. Але Михайлик його не почув.

А бистроока Патиме, полонена татарочка, лукава покоївка пані Роксолани, тільки сплюнула зозла і нишком шепнула стеряному хлопцеві:

— Кинь її, кинь падлюку!

8

— Неси ж її, неси! — наказував, нічого такого не помітивши, пан Купа.

Але Михайлик, скам'янівши, не міг і ворухнутись.

Рука паніматки тягла його вперед. I він руки не чув.

Він чув тільки, як б'ється серце в молоденької пані Роксолани.

Він бачив одне її око дуже близько від себе, одне око, темне, як вишня, котре розплющилось тільки для нього, бо ж його бачити ніхто вже не міг — так близько опинилось воно від його вуст, око, в якому не було ні ріски сну.

Він чув її пальці, що дотикались його розхристаної шиї, дужої, як у робочого вола.

Сонце вже припікало по щирості, а зваблива жіночка стала й зовсім вогниста, але й це парубкові було приємно.

— Клади ж її. Сюди, сюди! — і пан обозний, останнім часом не бравшись ні за холодну воду, підмощував попід грушевим деревом силу-силенну гаптованих подушок, що їх перенесла з ридвана Явдоха, стурбована Михайликова мама. — Та клади ж!

I тут Михайлик чомусь розсердився.

Він нічого не сказав обозному, бо й сам не знав навіть — на кого сердиться: на пана Демида, на чарівливу Роксолану чи… на самого себе?

Поклавши мерщій свою нелегку ношу, яка зненацька видалась йому ще тяжчою, поклавши її на килиминку, розстелену під грушею на подушках, він стояв з очима заплющеними, і лагідна рука матінки, що торкнулась до його рамена, була вже знову жаданою й рідною. — Ходім-но, — сказала ненька і потягла його за латаний рукав.

Відходячи, Михайлик глипнув на пані Роксолану, що лежала долі, розхриставшись і розметавшись, і кинувся від груші геть.

— Куди ж ти, соколику? — лагідно гукнув обозний Пампушка. — Перинку витягни з ридвана!

Михайлик спинився.

«Та йди ж бо звідси геть!» думкою підштовхувала хлопця полонена татарочка. Але Михайлик німого того заклику не чув.

— Перинку неси лишень сюди! — повторив пан обозний. — Бо тут сиро, бо тут мулько… Перинку, ну ж!

Та Михайлик, уже ступивши кілька кроків до голубого ридвана, щоб витягти звідтіль прездорову перину, раптом спинився.

— Да й перебий ти її гарненько! — лагідно покрикував пан Купа.

— Молотом, пане? — служивши в пана ковалем, а не постільничим, несподівано спалахнув Михайлик.

— А ручками перебити не здужаєш? — єхидкувато спитав пан Демид.

— Ручки в мене — задля перинки надто репані, пане.

— Роби, що велено, — собакувато визвірився обозний, шкірячи свої щербаті зуби.

— Я, пане, коваль! — гоноровито відмовив парубок.

— Ми ж ковалі-таки, — ствердно кивнула й матінка.

— Без молота — ні маху! — поважно, без тіні усмішки, бо ж він був несміюн, додав синок і, круто обернувшись, подався геть від груші, до якої вже його чи вабила чи й не вабила тая сила, що є, кажуть, дужча від многих сил на світі.

Демид Пампушка був роззявив рота, щоб на неповажливого ковалиська гримнути, але…

9

Зненацька в нього за спиною розітнувся тонкий жіночий зойк:

— Гадюка!

— Це я — гадюка?! — притьмом обернувшись ображено спитав обозний у дружини, але тут же побачив, як по килимку — до заголеного рожевого стегенця переляканої пані Роксолани повзе, звиваючись, якась руда зміючка.

— Ой, рятуйте ж! — лементувала пані. Але ніхто й не ворухнувся.

Пан обозний і завжди торопів перед будь-якою небезпекою. Явдоха… реготала. А Михайлик, з неприхованою цікавістю, дивився, що ж буде далі.

— Пробі! — гвалтувала пані.

— Та це ж — не гадюка, — пирснула татарка Патиме.

— То — жовтобрюх, пані, — сказала й Михайликова мама, ступила до зміючки й спокійно взяла її понижче золотої голови.

Але пані зарепетувала ще дужче й прожогом кинулась до Михайлика.

— Та він же не вкусить, пані, — був спробував мовити й парубок, але в ту ж мить Роксолана знов опинилась на його руках.

Хлопця аж захитало.

— Боюсь, боюсь! — волала пані.

— Жовтобрюх зовсім не страшний, — намагався вгамувати її Михайлик.

— А яке в нього кругленьке око! — і ковалева мама піднесла руду зміючку до самісінького носика пані Роксолани і так настрахала її, що коверзуха заверещала зовсім несамовито.

— Злазьте, пані, — суворо наказала Явдоха.

— Ой, не злізу!

— Злазь, кажу тобі! — втрачаючи рештки хлопської поваги, гарикнула наймичка на свою пані.

— Ой, боюсь!

— Злазь, хвойдо, бо вкину гадину тобі за пазуху!

— Кидайте, — зовсім інакшим голоском, спокійно і аж начебто знову сонно сказала Роксолана. — Не злізу все одно.

— Тобто як? — повертаючись після переляку до тями, здивовано поспитав і пан Пампушка-Купа-Стародупський.

— А так. Ось тут і буду.

— Доки?

— Поки не перестану боятись.

— Коли ж ти перестанеш?

— Хіба ж я знаю. Може, ввечері. А може…

— Роксонько, люба, отямся.

— Невже ж ти, Діомиде, не розумієш: твоїй квітоньці страшно.

— Але ж я тут.

— Ти ж не хочеш мене взяти, щоб до ранку носить на руках.

— Але ж, Лано!

— Не хочеш ластівочку свою попоносити? Ось бачиш, яка я, візьми! — і пані вихилялася в Михайлика на руках, і щось там, тепло хитнувшись, визирнуло з-під розхристаної запаски, і хлопець, коли б він був поетом, обов'язково подумав би в ту мить про стиглу суничку, — не про полуницю, а про дрібну лісову суничку, бо ж пані Роксолана ще не мала й не годувала дітей, — але Михайлик