Читати книгу - "На краю Ойкумени"

ще не міг усвідомити і пояснити. Різноманітні картини природи вабили його своїми безперервними змінами. Згодом зір став гостріший. Юнак міг сам виділяти і надовго тримати в пам'яті ті риси, які вважав прекрасними. Невловима краса таїлася всюди — у вигині гребеня набігаючої хвилі і в розвіяних вітром кучерях Тесси, дочки вчителя, в струнких колонах соснових стовбурів та в грізних скелях, що гордовито височіли над морем. Відтоді прагнення створювати прекрасні форми стало його метою. Показати красу тим, хто не спроможний збагнути її. І що може бути прекраснішим, ніж тіло людини! Але це передати якраз найважче…

От чого такі не схожі ці схоплені пам'яттю живі риси на ті зображення богів і героїв, яких він бачить навколо, яких сам учився робити! Навіть твори найвправніших митців Енніади[4] не могли дати переконливого зображення живого людського тіла.

Юнак невиразно відчував, що в них штучно вип'ячені і грубо підсилені лише окремі риси, які відображають радість, волю, гнів чи пестощі, та й тільки. Заради сили враження скульптор жертвував усім іншим. Ні, він повинен зуміти відтворити життя! Тоді він стане найбільшим скульптором своєї країни, і люди прославлятимуть його, захоплюючись його творами. В них краса життя вперше буде навіки відбита в бронзі або камені!

Юнак далеко полинув у сміливих мріях, але тут велика хвиля лунко плеснула внизу. Кілька крапель потрапило на каміння й на обличчя юнака. Він здригнувся, отямившись, і ніяково посміхнувся в темряві. Боги! Ще, мабуть, далеко той час… А тепер Агенор часто лає його за невмілу роботу і чомусь завжди виявляється правим… А дід? Той мало цікавиться його успіхами як художника. Він заклопотаний лише тим, щоб зробити свого внука славетним борцем. Начебто для художника потрібна сила! І все-таки добре, що дід так виховав його!.. Юнак знав, що він навдивовижу дужий і витривалий. Як приємно показати свою силу і спритність на вечірніх змаганнях в селищі перед Тессою, радісно помічаючи вогники схвалення в очах дівчини!

Юнак схопився з палаючими щоками, всі м'язи його тіла напружились. Він з викликом підставив груди вітру, підвів обличчя до зірок і раптом тихо розсміявся.

Поволі наблизився він до краю каменя, поглянув у темряву, що здавалася бездонною, і, лунко крикнувши, стрибнув униз. Відразу ожила тиха, мовчазна ніч. Внизу було море, яке пестливо охолодило його розпалене тіло, і виблискувало дрібненькими вогниками довкола рук і плечей.

Хвилі, граючи, виштовхували юнака наверх, намагалися відкинути назад. Він поплив, вгадуючи в темряві коливання води, впевнено кидаючись на високі хвилі, що раптово вставали перед ним. Пандіонові здавалося, що море не мало ні дна, ні краю, зливаючись з темним небом в одне ціле.

Велика хвиля підкинула юнака, він побачив на березі далекий червоний вогонь. Легкий рух — і хвилі слухняно понесли юнака на берег, до плями піщаної мілини, що ледве сіріла в темряві.

Злегка здригаючись від холоду, він знову видерся на плоский камінь, підняв свій плащ з грубої вовни, згорнув його й побіг берегом до багаття.

Далеко навкруги розносився запашний дим палаючого хмизу, зібраного в заростях чагарника.

У слабкому світлі тьмяного полум'я позначалася стіна маленького будинку, складеного з вугластого каміння, а над нею виступ очеретяної покрівлі. Далеко простягнуте гілля самотнього платана прикривало житло від негоди. Біля багаття замислено сидів старик у сірому плащі. Зачувши кроки, він з усмішкою повернувся у бік юнака, зморшкувате обличчя, темний загар якого відтіняла сива кучерява борода.

— Де ти був так довго, Пандіоне? — з докором сказав старик. — Я вже давно повернувся і хотів поговорити з тобою.

— Я не думав, що ти так скоро, — виправдувався Юнак, — і бігав купатись. Я ладен слухати тебе хоча б цілу ніч.

Старий заперечливо похитав головою.

— Ні, розмова буде довга, а тобі треба рано вставати. Я хочу зробити тобі завтра випробування, і треба, щоб ти був у повній силі. Ось свіжі коржики — я привіз новий запас — і мед. Сьогодні святкова вечеря: поїж, але, як належить воїнові, небагато і без жадібності.

Юнак із задоволенням розломив коржика й вмочив його білий м'який край у череп'яний горщечок з медом. Він їв, не відводячи очей від діда, що мовчки й ніжно дивився на внука. Дивні і зовсім однакові були очі у старого і юнака — сяючі, золотисті, подібні до згущеного кольору сонячного променя. Народне повір'я оповідало, що люди з такими очима походять від земних коханок самого «сина висоти» Гіперіона,[5] бога сонця.

— Я думав сьогодні про тебе, коли ти поїхав, — заговорив юнак. — Чому інші аеди[6] живуть у гарних будинках і ситно їдять, нічого не знаючи, крім своїх пісень? А ти, дідусю, знаєш так багато, так майстерно складаєш нові пісні, а мусиш працювати на морі. На човні тобі вже важко, а помічник у тебе тільки я один. Адже у нас нема рабів!

Старик посміхнувся й опустив перевиту жилами руку на кучеряву голову Пандіона.

— І про це я хотів говорити з тобою завтра. Зараз скажу тільки, що різні пісні можна складати про богів та людей. І коли ти чесний перед самим собою і очі твої відкриті, то ці пісні не будуть приємні вельможним володарям земель та воєначальникам. І ти не матимеш ні багатих дарунків, ні рабів, ні слави, тебе не кликатимуть у великі будинки, і пісні не прохарчують тебе… Пора спати, — обірвав себе старий. — Глянь, Колісниця Ночі[7] вже повертає на другий бік неба. Швидко мчать її чорні коні, а відпочинок потрібен людині, щоб бути дужою. Ходімо. — І старий попрямував до вузького входу убогої халупки.

Старий рано розбудив Пандіона.

Наближалась холодна пора осені: небо було вкрите хмарами, пронизливий вітер шелестів сухим очеретам, платан, ніби замерзнувши, тріпотів розрізним листям.

Під суворим і вимогливим наглядом діда Пандіоні взявся до гімнастичних вправ. Тисячі тисяч разів, з дитячих років, проробляв він їх, коли сходило й заходило сонце, але сьогодні дід вибирав найважчі вправи і все збільшував їх кількість.

Юнак метав важкий спис, кидав каміння, перестрибував через перепони з мішком піску за плечима. Нарешті дід прив'язав до його лівої руки важкий наростень горіхового дерева, у праву дав сучкуватого дрючка, а до голови прикріпив уламок кам'яного горщика. Стримуючи сміх, щоб не втратити ритм дихання, Пандіон за знаком, поданим дідом, кинувся бігти на північ, туди, де берегова стежка огинала стрімкий кам'янистий схил. Він вихорем пронісся по стежці, видряпався на перший уступ урвища, спустився і