Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

— Вставайте, вже обід!

Хтось смикав Оту за руку й гукав хрипким голосом.

Ота згадав про пана Дантона, якого ще ніколи не бачив в обличчя, про нового друга, який пливе разом з ним до Марокко, і відчув подвійне щастя, що він не зовсім самотній.

— Зараз, — озвався він, — зараз.

Злізаючи, Ота, вже не соромлячись, став на долішні нари і вперше побачив пана Дантона — той стояв біля нар. Невисока постать, ледь помітна в сутіні каюти. Лампочка, яка блимала під стелею, кидала тьмяне світло на його рідке попелясте волосся і на кінчик носа, здавалося, неймовірно довгого, мов патичок, що стримить із пташиної хатки. Більш нічого Ота не побачив, тільки обриси дрібненького чоловічка. І, звичайно, його неймовірно великі зуби. Вони блиснули, коли Дантон усміхнувся.

Потім вони йшли коридором, який хитався, пан Дантон попереду, наче провідник.

— Ви спали як убитий, — сказав він, не обертаючись. — Чотирьом нашим сусідам уже стало погано. Вам ні? Чудово. Ох і наїмося ми з вами сьогодні! Бо хто ж прийде обідати? Хіба що ми, бувалі моряки, ха-ха! — Плечі його здригнулися від сміху.

Вони були вже в їдальні, пан Дантон обернувся, сів і вказав на стілець напроти. Сідаючи, Ота Скала подумав, що чим менше йому видно пана Дантона, тим краще.

Це був непоказний чоловічок з курячою головою. Зрізане підборіддя, здавалося, поступалось місцем перед носом, яким пан Дантон водив на всі боки, гучно втягуючи запахи кухні.

— Вип'ємо з такої нагоди, друже!

Він захихикав і вищирив порцеляново-білі зуби, які, безперечно, робили честь дантистові, своєму творцеві, але в роті пана Дантона видавалися успадкованими від когось набагато більшого, грізнішого, найімовірніше, від короля людожерів.

Ота опустив очі:

— Я, мабуть, не їстиму.

— Чого?

— Мені погано.

— Пусте, — недбало махнув рукою пан Дантон. — Їжте і мовчіть. Це головне.

Він заходився їсти, але не мовчав. Навпаки, здавалося, що жування пробуджує в ньому балакучість, так само як лоскотання викликає у людини сміх. Розправляючись із закускою, пан Дантон пояснив, що за фахом він годинникар. І досить знаменитий.

— Знаменитий! — повторив виразно, вкинув у рот шматок сардинки й на мить замріявся. — Знаменитий, мосьє! Але я мав із цього мало користі. Зрештою, цілком можливо, що в цьому була і моя вина. Людині ні до чого ідеали, а тим паче надто висока думка про себе. Це величезна помилка, друже. Взяти, наприклад, мене. Коли двадцять років тому я попав до Марокко, то думав, що, маючи таке ремесло, зроблю небачену кар'єру. Словом, я був ідеаліст, тобто дурень.

Він доїв закуску й закурив сигарету, яку потім тримав у долоні так, наче стояв на варті біля порохового погреба й боявся, що надійде офіцер.

— Точніше кажучи, я не знав тамтешньої ситуації, — раптом заявив він дуже категорично. — Як це розуміти? Зараз усе поясню. Ви не повірите, друже, як мало годинників було тоді в тій країні. В усій Касабланці можна було нарахувати ледве півдюжини будильників, та й то хіба в родинах наших генералів. А хто там був ще, крім нашої армії? Тільки цей набрід, який і досі не має уявлення навіть про господа бога, не кажучи вже про час. Та ми їх таки навчили розуму!

Пан Дантон розглянувся по їдальні, самовдоволено всміхаючись. Здавалося, що заслуги в підкоренні Марокко він приписував годинникарському цеху, точніше, шістьом деренчливим будильникам, які допомагають французькому генералітетові весь час бути пильним.

Стіни в їдальні були голі, пофарбовані в ясно-сірий колір, як на військовому кораблі. Море за вікнами повільно здіймалось, а потім так само повільно опускалося, поступаючись місцем небу. За довгими столами сиділи порізно щонайбільше тридцять пасажирів. То були все чоловіки і тільки одна бліда жінка, яка тримала на руках рум'янощокого хлопчика. Хлопчик їв, а жінка дивилася на нього, і вираз зачудування та захоплення на її обличчі змінювався радістю й огидою. Видно, їй було недобре, їжа викликала у неї огиду, але водночас жінка раділа й дивувалася апетитові дитини. Чоловіки гучно плямкали й перегукувалися. Може, вони були знайомі, а може, тільки виявляли радість, що здатні їсти, тимчасом як більшість пасажирів голодні і страждають. Оті здалося, що вони комівояжери.

Він копирсався в страві, силував себе щось проковтнути. Зрештою, пан Дантон мав слушність — з повним шлунком легше. Пан Дантон уже кинув сигарету й заходився біля баранини зі смаженою картоплею, яка хрумтіла у нього на величезних зубах, наче він гриз горіхи і при тому розповідав про курячу ферму в Сеттаті недалеко від Марракеша, якою тепер керує разом із сестрою та зятем.

— Нині, звичайно, годинників у Марокко достобіса. — Хрум-хрум. — Але дайте мені з ними спокій! — Хрум, — Курочка, друже, — хрум-хрум-хрум, — це боже створіння. Страшенно миле, розумне створіння! Можете мені повірити, я знаю їх, як свої п'ять пальців. Особливо леггорнки, — хрум, — знаєте, такі білі, — хрум, — вони так гарно несуться. І коли я вам кажу, що багато людей мали б повчитися в курей чемного поводження, то це свята правда. — Хрум! — Пан Дантон проковтнув пережоване, набрав на виделку нову порцію картоплі і раптом застиг, полохливо, немов винувато всміхаючись. — Ще одна дуже цікава деталь: чому кури щокроку кивають головою? Чи звернули ви коли-небудь увагу, як вони це роблять?

Він почав витягувати свою курячу голову й знову втягувати її так віртуозно, що Ота й справді побачив перед собою курку з великими вухами й порцеляновою щелепою.

Ота засміявся і сказав, що він таки звертав на це увагу, але ніколи не замислювався, чому воно так.

За хвилину вони вийшли на свіже повітря, тримаючись під руки, як давні друзі. Море ще дужче розхвилювалося й гнало до пароплава наїжені, спінені гребені хвиль. На обрії ліворуч бовваніла земля, скелястий мис, що стирчав з океану, мов уламок вежі, оповитий туманом. Пан Дантон сказав, що це мис Фіністерр, кінець чи початок Піренейського півострова і взагалі Європи, але Оті було важко уявити собі, що за ним, за цим кінцем чи початком, лежить сонячна земля, де аж кишить людей, птахів і звірів. Бо здавалося, що він іще самотніший, ніж палуба, яка стрибала на хвилях.

Пароплав танцював поволі, але безнастанно і страшенно вперто. Кілька пасажирів гуляло вздовж поручнів, але жоден не дивився на мис, усі дивились собі під ноги. Якась смуглява дівчина, втративши рівновагу, важко впала на опору вентилятора і обняла її, наче коханого. То була арабка в