Читати книгу - "Орієнталізм"

неймовірно розгалужену й систематизовану дисципліну, завдяки якій європейська

культура зуміла сформувати політичний, соціологічний, мілітарний, ідеологічний, {14} науковий і забарвлений яскравою творчою уявою погляд на Схід у

післяпросвітницький період, причому вона часто формувала не тільки погляд, а й

сам предмет. Більше того, орієнталізм набув такого авторитету й посів такі

міцні позиції тому, що, як на мене, жоден із тих, хто писав або думав про Схід

чи займався якоюсь практичною діяльністю, пов’язаною зі Сходом, не міг

знехтувати обмеження, які орієнталізм накладав на думки та дії. Одне слово, завдяки орієнталізму Схід не був (і не є) вільним полем для думки та дій. Це не

означає, що орієнталізм однобічно детермінує все, що може бути сказано про

Схід, це свідчить тільки, що він являє собою цілу мережу інтересів, яка

неминуче дає про себе знати (а тому завжди впливає на перебіг подій), коли мова

заходить про таку специфічну сутність, як «Схід». Як це відбувається, я й

намагаюся продемонструвати в цій книжці. В ній я також прагну показати, що

європейська культура значно зміцніла і змогла краще реалізувати свою

ідентичність, зіставивши себе зі Сходом як із такою собі штучно створеною і

почасти прихованою сутністю протилежного змісту.

В історичному та культурному плані існує кількісна, а

також і якісна, різниця між франко-британською заанґажованістю в проблеми й

реалії Сходу і заанґажованістю інших європейських та атлантичних держав — так

було принаймні доти, доки Америка не перебрала чільну роль відразу по другій

світовій війні. Тому говорити про орієнталізм — це переважно, хоча й не

виключно, говорити про британський і французький культурний проект, проект

ґрандіозний, бо ж він включає в себе найрозмаїтіше — людську уяву, всю Індію і

весь Близький Схід, біблійні тексти й біблійні землі, торгівлю прянощами, колоніальні війська і тривалу традицію колоніального управління, ґрандіозний

корпус учених-дослідників, незліченних «експертів» та «практиків» із проблем

Сходу, цілу армію професорів-орієнталістів, складний комплекс «орієнтальних»

ідей (орієнтальний деспотизм, орієнтальну розкіш, жорстокість, сенсуальність), багато східних сект, філософій та східну мудрість, що пристосовані для

місцевого європейського вжитку, — цей список можна продовжувати майже до

нескінченності. Я дивлюся на це так, що орієнталізм закорінений в особливо

тісних {15} взаєминах, у яких перебували Британія та Франція зі Сходом, котрий до самого початку дев’ятнадцятого сторіччя означав, по суті, лише Індію

та біблійні землі. З перших років дев’ятнадцятого сторіччя й до самого

закінчення другої світової війни Франція й Британія домінували на Сході та в

орієнталізмі; по другій світовій війні домінувати на Сході стала Америка, і

вона робить це так само, як робили колись Франція і Британія. З цих тісних

взаємин, динаміка яких надзвичайно продуктивна, навіть якщо вона завжди

демонструє відносно більшу силу Заходу (британську, французьку чи

американську), постав величезний корпус текстів, які я називаю орієнталістськими.

Тут треба сказати відразу, що хоч я й розглядаю

достатньо велику кількість книжок та авторів, існує значно більше й тих, і тих, які мені довелося обминути увагою. Проте мої висновки ґрунтуються аж ніяк не на

вичерпному переліку текстів, що мають стосунок до Сходу, і навіть не на чітко

окресленому, обмеженому наборі текстів авторів та ідей, що у своїй сукупності

утворюють орієнталістський канон. Натомість я обрав зовсім іншу методологічну

альтернативу — її суттю, можна сказати, є низка історичних узагальнень, що їх

я вже зробив у цьому вступі, і саме їх я збирався обговорити далі, звертаючи

більше уваги на певні аналітичні деталі.

II

Я почав із припущення, що Схід — це не інертний

природний факт. Він не просто є там, як, зрештою, і Захід не просто є тут.

Ми повинні з усією серйозністю поставитися до мудрого зауваження Віко, що

люди творять власну історію, що вони спроможні осмислити тільки те, що самі

створили, й потім поширити це знання на географію: як і всі географічні та

культурні сутності — не кажучи вже про сутності історичні — такі області, реґіони, географічні зони, як «Схід» і «Захід», витворені людьми. Тому, як і

сам Захід, Схід — це ідея, що має історію і традицію думки, свою образність та

лексику, які надають йому реальності та присутності на Заході і для Заходу.

Таким чином ці дві географічні сутності підтримують і, до певної міри, віддзеркалюють одна одну. {16}

Сказавши це, слід зробити кілька уточнень, яких

вимагає тверезий глузд. По-перше, було б помилкою зробити висновок, що Схід — це

ідея по суті, тобто утворення, якому не відповідає жодна реальність.

Коли Дізраелі сказав у своєму романі «Танкред», що Схід — це професія, він мав

на увазі, що зацікавлення Сходом може стати для обдарованих молодих

західноєвропейців пристрастю, яка заполонить їх до останку; і зовсім не слід

думати, що він хотів сказати, ніби Схід — це тільки професія для

західноєвропейців. Існували — й існують — культури та нації, що є на Сході, і

їхні долі, історія та побут мають чуттєву очевидну реальність, яка, звичайно ж, набагато значущіша за все те, що можна сказати про них на Заході. Вивчення

орієнталізму дуже мало додає до цього факту, крім його мовчазного визнання. Але

феномен орієнталізму в тому розумінні, в якому я тут його розглядаю, має

стосунок передусім не так до співвідношення між орієнталізмом і Сходом, як до

внутрішньої структури самого орієнталізму та його ідей про Схід (Схід як

професія), незалежно від хай там якого співвідношення (чи поза ним) з

«реальним» Сходом. Цим я стверджую, що висловлювання Дізраелі про Схід

стосується головним чином цієї витвореної несуперечливої структури, цієї

впорядкованої констеляції ідей про Схід, а не його простого буття, як

намагається переконати нас Воллес Стівенс.

Друге уточнення — це те, що ідеї, культури, історії

дарма серйозно зрозуміти або вивчити, обминувши увагою їхню силу або, якщо

висловитися точніше, їхні силові конфігурації. Вважати, що Схід був витворений —або, як я це називаю, «орієнталізований», — і вірити, що такі речі можна пояснити

лише потребами людської уяви, було б наївним спрощенням. Відносини між Заходом

і Сходом — це відносини сили, домінації, розмаїтих ступенів складної

гегемонії, що дуже точно відбито в назві класичної праці К. М. Паніккара «Азія

та західне панування» 2. Схід був орієнталізований не тільки тому, що його відкрили як «орієнтальний» у всіх тих розуміннях, які здавалися

самоочевидними пересічній європейській свідомості дев’ятнадцятого сторіччя, а й

тому, що його можна було зробити орієнтальним — тобто примусити його

бути орієнтальним. Наприклад, дуже важко