Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

— Так… Саме такі — несподівано вигукнув Франсуа-Арман, все ще не отямившись від жахливого видіння.

— Так, саме так… Що так? — перепитував дідусь, ніби розмовляв з дитиною, ще не навченою говорити.

— Диявол! Я бачив диявола! — відповів Арман, здригаючись у конвульсіях, і його очі мало не випали з орбіт.

Арчибальдові не треба нічого пояснювати. Він твердо знає: тільки одна істота на землі може видаватися дияволом. Це Упир!

Зітхаючи, дідусь сів поруч Армана. Дві такі важкі звістки поспіль можуть підірвати сили і молодшого за Арчибальда. Перша звістка полягає в тому, що Жахливий У проник у людський світ, і, певно, не для того, щоб погуляти чи відвідати магазини. Друга звістка випливає з першої і стосується Артура. Якщо Упир скористався променем, значить Артур лишився в мініпутському світі. Тепер його зріст — не більше двох міліметрів, і ніхто не знає, яким чином йому повернутися до свого звичайного зросту десятилітнього хлопчика. —.

І хоча у повітрі не було й натяку на вітерець, Арчибальд тремтів так, ніби його проймало до самих кісток. І душу його заполонила холодна, як полярний шторм, думка: як зарадити Артурові? А головне, хто може допомогти?

РОЗДІЛ 2

А в цей час Артур теж сидів на лавці — просто як Арчибальд, лиш поруч із ним Барахлюш. І ще невеличка відмінність: величина лавки не перевищує кількох міліметрів, а збита з дубових колод Арчибальдова лавка завдовжки понад метр. А якщо точніш, то Артур сидить на сірниковому уламку. Лавка-сірник — громадське надбання мініпутів, про неї знають усі. Вона править місцем зустрічі, бо стоїть на людному місці, а саме — біля головного майдану, на вулиці, що веде до північної брами. Від цієї брами починаються всі великі мініпутські мандрівки.

Артур і Барахлюш так само занепали духом, як і Арчибальд з Арманом. І на те є причина! Перехід Упиря у великий світ нажахав усіх мешканців мініпутського королівства. Барахлюша все ще лихоманить. Артур раз у раз зітхає, намарне намагаючись відігнати від себе жахливе видовище: клешнеподібна кінцівка Упиря притискає ножа до ніжної шийки принцеси Селенії. На щастя, все обійшлося — Селенія вирятувалася із чіпких кігтів У, діставши лиш подряпину, король у черговий раз зімлів і беркицьнувся на землю, а мініпутський люд досхочу полоскотав собі нерви і нажахався.

Одначе завдяки щасливому завершенню тієї страшної історії ніскільки не поменшало нинішніх Артурових проблем. Бо він і справді влип. Точніше, змалів до двох міліметрів. І як собі повернути свій зріст, головне, хто тепер завадить Упиря-ці здійснити його зловісний намір? Відповіді на це немає, і тому приятелі вже цілу годину сидять на уламкові від сірника і по черзі зітхають.

— Зручна лавка, чи не так? — нарешті промовив Барахлюш, порушуючи мовчанку.

Артур поглянув на нього невидющим поглядом, як баран на нові ворота. Про які зручності можна думати в таку мить? Та ще й про шматок сірника, твердого, як уламок граніту!

— Якби ти посидів у вітальні моєї бабусі, тоді б зрозумів, що таке справжній комфорт, — відповів Артур. — Диван такий м'який, що дідусь тільки на нього сяде — зразу ж і засинає.

— О-о, такого диванчика і я б поставив у своїй вітальні, — тоном істинного поціновувача вигод промовив королівський нащадок.

Тільки-но Артур згадав про дім, як настрій його впав остаточно — далі нікуди. Нещодавно він цілісінькими днями сидів, поклавши перед собою дідусеву книжку, і мріяв про те, як знову потрапить у чудовий мініпутський світ, а вночі молився до неба, щоб воно якнайшвидше подарувало йому таку можливість. Але тепер, коли він не лишень перебуває у цьому світі, а навіть може залишитися в ньому назавжди, хлопчик розуміє, який дорогий для нього великий світ, дім бабусі і дідуся, його власна невеличка кімната, в якій постійно панує веселий безлад, навіть дідусеві сходи, де кожна сходинка скрипить по-особливому, ніби клавіша велетенського рояля. Артур годинами витанцьовував на тих сходинках, витворюючи все нові й нові мелодії. І не потрібно було ніякого піаніно — Артур успішно замінив його сходами.

А ще в домі була велика світла вітальня, де на кожному вікні висіли сплетені бабусею фіранки. Вони захищали кімнату від сліпучого сонячного проміння, пропускаючи через свої дірочки світла стільки, щоб було приємно очам. Проникаючи через мереживні фіранки, світло разом із принишклою попід стінами тінню малювало на підлозі чудернацькі візерунки, вдало доповнюючи велику картину, виткану на старому полинялому килимі, який після тривалих подорожей зайняв почесне місце у вітальні. Різьблені пелюстки фантастичних квітів, зіткані зі світла і тіні, правили Артурові за траси авто-слалому, тому в сонячні дні він завжди бавився у вітальні своїми спортивними авто.

Йому не потрібні були ніякі ігрові пристрої. Весь дім був йому ігровим майданчиком. Шафа виконувала роль священної гори, холодильник — Північного полюса, а сад перетворювався на Амазонію. В джунглях Амазонії полюбляла бавитися і страшна снігова людина — йєті (насправді — пес Альфред).

Крихітна сльозинка покотилася по Артуровій щоці. Спогади про дім зачепили за живе, і він уже майже шкодує, що повівся на таку пригоду. Так часто буває: розлучившись зі своїми близькими, починаєш розуміти, які вони для тебе дорогі… У щоденному житті вони завжди поряд, цілий рік клопочуться біля тебе, а тому ти на них не звертаєш уваги. Добре, якщо скажеш «Привіт!» татові, цьомкнеш у щічку маму і мигцем зиркнеш на купу іграшок у кутку, і вони тобі видадуться такими давніми після двох тижнів забав, ніби кістки викопних динозаврів. Але якщо кудись поїдеш і бодай на мить уявиш, що більше не побачиш ні тата, ні маму, ні своєї кімнати, зразу відчуєш, як ти зрісся зі своїм домом, із родиною. І тепер Артурові шкода, що він не цінував родинного щастя і весь час забував сказати рідним, як він їх любить, як чудово, що вони в нього є…

У Великій мініпутській книзі записано прислів'я, яке чи не найточніше передає хлопчикові почуття. Йдеться про вислів, записаний на сторінці сімдесят п'ятій: «Маєш — не бережеш, втратиш — заплачеш».

Артур повністю погоджується із цим висловом. Йому часом хотілося чогось іншого, хотілося мешкати в іншому домі, мати інакші іграшки. І ці пожадання завадили вповні насолоджуватися тим щастям, яке дарувало йому його життя. На жаль, людині часто здається, що краще там, де її нема, і, замість того, щоб стати щасливою на своєму місці, вона намарне намагається посісти