Читати книгу - "Собор Паризької Богоматері"

як виходець з народу. Не випадково його перемога після сутички з кардиналом Бурбонським викликає захоплення серед натовпу парижан, котрі вітають його як близьку людину. В. Гюго розглядав третій стан як силу, що вже в ті часи боротьби короля з феодалами ставала найбільш революційною, хоч і не розрізняв у ньому буржуазію і народні маси.

Симпатії письменника до народу найбільш відчутні в чудових сценах, де головними дійовими особами стають вихідці з низів. Ці найчастіше епізодичні персонажі подані автором надзвичайно колоритно і правдиво. З доброзичливою усмішкою розповідає він про дотепні жарти школярів Жеана Фролло, Робера Пуспена, змальовує веселощі під час свята блазнів. Народ у зображенні В. Гюго постає безкорисливим, щирим у своїх почуттях приязні чи ненависті, готовим боротися проти насильства й несправедливості. Так, безправним, брутальним і часто жорстоким злидарям Двору чудес Есмеральда уявлялася сонячним променем, що осявав їхнє жалюгідне існування і щедро обдаровував короткочасною радістю. Вони вбачали в ній джерело Добра і Світла, яких їм так не вистачало. Вони радо виконували всі її бажання, вважали своєю володаркою і водночас піклувались як про доньку, ставилися до неї з глибокою шанобливістю й любов’ю. Всі ті знедолені намагалися оберегти дівчину від навколишнього бруду й жорстокості. Тому, коли надійшла звістка, що Есмеральді загрожує небезпека, всі вони повстали й пішли на штурм неприступного Собору, аби врятувати її.

У «Соборі Паризької богоматері», як і в драмах, нові тенденції Гюго-романтика виявилися з особливою чіткістю. Власне, цей твір практично ілюстрував усі теоретичні положення романтизму. І якщо В. Гюго, виступаючи проти класицизму з його суворою регламентацією, що мертвими путами зв'язувала, творчі задуми поета чи драматурга, писав: «Ударимо молотом по теоріях, поетиках і системах… Немає ні правил, ні зразків; вірніше, немає інших правил, крім загальних законів природи, що панують над усім мистецтвом», — то ці слова повною мірою відбивають його ставлення і до жанру романа.

Романтична спрямованість «Собору» знайшла свій вияв і в незвичайному сюжеті, і в виборі героїв, у численних гіперболах, барвистому змалюванні епохи тощо. Головні герої роману — чарівна і ніжна Есмеральда, охоплений пристрастю архідиякон Клод Фролло, потворний дзвонар Собору Квазімодо — здаються нетиповими. До того ж ці персонажі діють у виняткових обставинах. Змальовуючи їхні образи, письменник, як правило, вдається до прийому контрасту чи перебільшення. У нього добро завжди протистоїть злу, огидне — прекрасному, мізерність — величі. Цей метод стане властивим для всієї дальшої творчості В. Гюго.

Одним з найкращих у творі став образ Квазімодо. З жахом дивлячись на нього, люди ще змалку називали його «мерзенним страховиськом», «напівмавпою», «малою потворою». Горбатий, глухий і кульгавий, Квазімодо схожий на одне з кам’яних страхіть, які оздоблюють Собор; він наче й сам став часткою Собору. Але і в такій істоті, вважав В. Гюго, можуть жити чисті й сильні почуття. Більше ніж себе, ніж Собор із його дзвонами, він любив свого господаря Клода Фролло, котрий урятував його й виховав. Та справжнім носієм високих моральних якостей Квазімодо стає тоді, коли закохується в юну Есмеральду. Облагороджений коханням Квазімодо робить усе можливе, щоб урятувати Есмеральду. Те саме почуття перетворює його і на месника. Зрозумівши, хто був дійсним винуватцем загибелі дівчини, він розправляється з Клодом Фролло. Смерть Есмеральди стає і його власного смертю.

Отже, незважаючи на огидну зовнішність, Квазімодо надзвичайно близький духовним пориванням народу, у цьому персонажі мовби зосередилася його могутня внутрішня сила, переконаність у правоті своїх дій. Він показовий серед персонажів цього твору В. Гюго, зовнішність яких дуже відмінна від їхнього внутрішнього світу.

Така ж невідповідність виявляється і в образі Клода Фролло, тільки різниця в тому, що його врода і поважність приховують похмуру, сповнену темних пристрастей душу, покалічену фанатичним бузувірством і релігійним аскетизмом середньовічної церкви. Складна натура, Клод Фролло до того ж талановита людина, з великими для тих часів знаннями. Адже він вивчав не лише теологію, а став і досконалим знавцем стародавніх мов, багатьох галузей медицини, «у вісімнадцять років закінчив усі чотири факультети Сорбонни».

Замолоду Фролло ще мав багато гарних людських рис, був замріяним філософом, полум’яною й зосередженою людиною, що співчувала стражданням інших. Він щиро полюбив молодшого брата Жеана і замінив йому матір, врятував і виховав маленького Квазімодо, був здатним на високі почуття й поривання. Але з роками в ньому відбулися глибокі зміни. Набуті знання користі йому не дали, навпаки, викликали в його душі глибокі сумніви, оскільки суперечили догматам християнської релігії. Під впливом церковного оточення молодий архідиякон ставав усе суворішим, і згодом сама його постать викликала жах у забобонних обивателів. Він зрозумів безплідність середньовічної науки, але здобуте знання таємних істин породило в ньому почуття гордині і зверхності. Розчарування в людській приязні, зречення Жеана, що не виправдав його надій, викликали гіркий смуток.

Так поступово, крок за кроком розкриває письменник духовне й моральне падіння свого героя, який втрачає все краще, чим обдарувала його природа. Не випадково автор підкреслює похмурість Клода Фролло, на обличчі якого «душа світилася наче крізь темну хмару». З характерною для романтиків таємничістю В. Гюго лише натякає на причини, що викликали в абата внутрішню розгубленість і сум’яття й перетворили його в напівдемонічну натуру. Письменник лише констатує, що в душі його героя нуртують невідомі іншим людям бурі, несамовиті пристрасті. Лише в кінці розділу про Клода Фролло можна здогадатися, що вони викликані болісними сумнівами щодо людських почуттів, навічно закутих у церковних обітницях, і особливо появою Есмеральди. Автор обмежується констатуванням: священик Фролло переймається ненавистю до жінок, особливо циганок, і починає вивчати вироки судових процесів, за якими їх спалювали, звинувативши в чаклунстві.

Так Клод Фролло, за задумом В. Гюго, стає втіленням Зла і Пітьми, усього негативного, що несе в собі католицька церква.

Образу несамовитого абата протистоїть романтичний образ Есмеральди, викраденої циганами і вирослої серед цього безпритульного гнаного племені. Злигодні, що випали на її долю, привели зовсім безневинну дівчину на шибеницю. А зустріч з матір’ю закінчується трагічно для обох.

Однією з ліній роману стає кохання юної циганки до Феба де Шатонера. Проте цей чванливий і обмежений аристократ не здатний на глибокі почуття ні до своєї нареченої, ні тим більше до Есмеральди. Його ставлення до дівчини з народу стає черговою примхою, цинічним прагненням чуттєвої втіхи. Черствий, егоїстичний, він залишається байдужим, навіть довідавшись, що дівчина приречена на смерть. Знаючи про її невинність, Феб і не пробує врятувати її.

Дещо інакше зображений ще один представник аристократичного