Читати книгу - "Урфін Джюс і його дерев'яні солдати"

у залізній мисці й розкладав сушити на дека, розставлені рівними рядами на осонні. Бурий порошок Урфін Джюс зсипав у залізні відра й накривав залізними покришками. Впертість і наполегливість робили свою справу. Столяр не давав ворогові жодного шансу.

Ділянка, захоплена яскраво-зеленими колючими бур'янами, зменшувалася з кожним днем. І ось настала мить, коли останній кущ перетворився на легкий бурий порошок.

За тиждень праці Джюс так виснажився, що ледве тримався на ногах. Переступаючи через поріг, він спіткнувся, відро нахилилось, і трішки бурого порошку висипалося на ведмежу шкуру, яка лежала біля порога замість килимка.

Столяр не помітив цього: він прибрав останнє відро, накрив його, як завжди, доплентав до ліжка і заснув мертвим сном.

Прокинувся він від того, що хтось його нетерпляче торсав за руку, яка звисала з ліжка. Розплющивши очі, Урфін закляк від жаху: біля ліжка стояв ведмідь і тримав у зубах рукав його каптана.

«Мені кінець, — подумав столяр. — Він мене загризе… Але звідки у будинку взявся ведмідь? Двері ж були зачинені…»

Минали хвилини, ведмідь не виявляв ворожих намірів, а лишень тягнув Урфіна за рукав, і раптом почувся хриплий басовитий голос:

— Хазяїне! Час вставати! Надто довго спиш!

Урфін Джюс був такий вражений, що впав з ліжка: ведмежа шкура, яка раніше лежала біля порога, стояла на чотирьох лапах біля ліжка й хитала головою.

«Це ожила шкура мого прирученого ведмедя. Вона ходить, розмовляє… Але від чого це? Невже розсипаний порошок?..»

Щоб перевірити свою здогадку, Урфін звернувся до пугача:

— Гуам… Гуамоко!..

Пугач мовчав.

— Слухай-но, ти, нахабний пташе! — розлючено загорлав столяр. — Досить я ламав язика, повністю вимовляючи твоє кляте ім'я! Коли не хочеш відповідати, забирайся до лісу і сам здобувай собі харчі!

Пугач відповів примирливо:

— Гаразд, не гарячкуй! Гуамоко так Гуамоко, але на менше я не згоден. Про що ти хотів мене запитати?

— Чи правда, що життєва сила тієї невідомої рослини така велика, що порошок з неї може оживити шкуру?

— Правда. Про цю рослину я чув од наймудрішого із пугачів, мого прадіда Карітофілаксі…

— Досить! — гримнув Урфін. — Замовч! А ти, шкуро, геть на своє місце і не заважай мені думати!

Шкура покірно відійшла до порога і вляглася на звичне місце.

— Оце маєш! — здивовано бурмотів Урфін Джюс, всівшись біля столу і підперши голову руками. — Питання ось у чому: корисне для мене це чи ні?

Після довгих роздумів честолюбний столяр вирішив, що це для нього корисне, бо дає величезну владу над речами. Але треба було ще раз перевірити, наскільки велика сила цього живильного порошку. На столі стояло опудало папуги з синім, червоним та зеленим пір'ям. Столяр дістав пучку бурого порошку й посипав голову та спину опудала. Сталося диво. Порошок з легким шипінням задимів і став зникати. Його бурі дрібочки немов розтавали, всмоктуючись у папугову шкіру поміж, пір'ям. Опудало почало рухатися, підвело голову, озирнулося… Оживлений папуга змахнув крилами і, з різким криком, вилетів у відчинене вікно.

— Діє! — захоплено репетував. Урфін Джюс. — Діє!.. На чому спробувати б іще?

До стіни у вигляді прикраси були прибиті величезні оленячі роги, і Урфін щедро посипав їх животворним порошком.

— Побачимо, що з цього вийде, — посміхнувся столяр.

Чекати довелося недовго. Знову легенький димок над рогами, зникнення крупинок… Затріщали висмикнуті із стіни цвяхи, роги звалилися на підлогу і з дикою люттю накинулися на Урфіна Джюса.

— Рятуйте! — заволав переляканий столяр, тікаючи від рогів. Але ті з несподіваною спритністю переслідували його повсюди: на ліжку, на столі й під столом. Ведмежа шкура злякано зіщулилася біля зачинених дверей.

— Хазяїне! — закричала вона. — Відчини двері!..

Ухиляючись від ударів, Урфін відсунув засув і вискочив на ґанок. За ним з ревінням неслась ведмежа шкура і дико підстрибували оленячі роги. Все це змішалось на ґанку в малу купу, яка перекидалася й ревіла, а потім покотилася сходинками на подвір'я. А з будинку навздогін неслося насмішкувате ухання пугача. Роги вибили в огорожі хвіртку і величезними стрибками помчали до лісу. Урфін Джюс, пом'ятий і побитий, підвівся з землі.

— Щоб вас чорти забрали! — простогнав він, обмацуючи свої боки. — Це вже занадто!

Шкура з докором мовила:.

— Хіба ти не знаєш, хазяїне, що зараз саме та пора, коли олені стають дуже забіякуваті? Ще добре, що ти лишився живий… Ох, і начуватимуться тепер олені у лісі від тих рогів! — І ведмежа шкура хрипкувато зареготіла.

Із цього Урфін зробив висновок, що з порошком треба поводитись дуже обережно і не оживляти все, що очі бачать. У кімнаті був справжнісінький розгром: усе було потрощене, поперекидане, посуд перебитий, у повітрі кружляли пір'їни з роздертих подушок.

Джюс сердито сказав пугачу:

— Чому ти не попередив мене, що оживляти роги небезпечно?

Злопам'ятний птах відповів:

— Гуамоколатокінт попередив би, а в Гуамоко забракло передбачливості.

Вирішивши згодом поквитатися з пугачем за його підступність, Урфін почав прибирати в кімнаті. Він підняв з підлоги зробленого колись дерев'яного клоуна. Клоун мав люте обличчя і рот з вишкіреними гострими зубами, а тому його ніхто не купив.

— Гадаю, ти не накоїш стільки лиха, як роги, — сказав Урфін і посипав клоуна порошком.

Зробивши це, він поставив іграшку на стіл, а сам вмостився поруч на стільці й замріявся. Опам'ятався він від гострого болю: оживлена іграшка вчепилась зубами в його палець.

— І ти туди ж, паскудо! — розлютився Джюс і швиргонув клоуна на підлогу.

Той зашкандибав у найдальший куток кімнати, сховався за скриню й сидів там, розмахуючи для власного задоволення руками, ногами й головою.

ЧЕСТОЛЮБНІ ПЛАНИ УРФІНА ДЖЮСА

рфін сидів якось на ґанку і слухав, як у будинку сварилися ведмежа шкура й Гуамоко.

— Ти, пугаче, не любиш хазяїна, — бурчала шкура. — Зумисне мовчав, коли він оживляв роги, а, либонь, знав, що це небезпечно… Ти все хитруєш, пугаче, хитруєш. Надивився я на вашого брата, коли жив у лісі. Але чекай, доберусь я до тебе!

— Ух-ух-ух! — знущався пугач з високого сідала. — Ну і налякала порожня торохтійка!

— Те, що я порожня, це правда, — скрушно зізналася шкура. — Попрошу хазяїна напхати мене тирсою, а то я вже надто легенька на ходу, ніякої стійкості, навіть найменший вітерець з ніг звалить…

«А що, добре придумано, — відзначив про себе Джюс, — треба буде так і зробити».

Голоси в будинку ставали все гучніші, й Урфін гнівно гримнув:

— Гей, ви там, розбазікалися! Замовкніть!

Сперечальники перейшли на шепіт.

Урфін Джюс обмірковував своє майбутнє. Звичайно, він повинен тепер посісти провідне становище у Блакитній країні. Урфін знав,