Читати книгу - "Власник найкращого клубу для геїв"

серйозно замислюватись над своїм майбутнім. Вирішальним моментом став випадок із бронежилетом. Одного разу, перебуваючи в стані тривалого алкогольного ступору (очевидно, мова йшла про якісь свята, скоріш за все про Різдво Христове, мені так здається), підопічні Санича вирішили подарувати своєму молодому босу бронежилет. Бронежилет вони виміняли в працівників Київського РВВС на новий ксерокс, машину останнього покоління. Подарунок тут-таки обмили, після чого вирішили випробувати. Санич одягнув бронежилет, бійці дістали «Калашникова». Бронежилет виявився надійною штукою — Санич вижив, отримавши всього три кульові поранення середньої тяжкості. Але вирішив на цьому зупинитись — кар’єра вільного борця йому не вийшла, кар’єра борця за справедливість та соціальну адаптацію складалась теж не найліпшим чином, потрібно було щось міняти.

Зализавши рани, Санич прийшов до «Боксерів за справедливість» і попросив відпустити його з бізнесу. «Боксери за справедливість» справедливо зауважили, що в їхньому бізнесі з бізнесу ось так просто не виходять, принаймні живими, але зрештою зважили на бойові рани Санича і погодились. На прощання висловили надію, що Санич і надалі не втрачатиме зв’язку з асоціацією і по життю зберігатиме відданість ідеалам боротьби за справедливість та соціальну адаптацію, і насамкінець, побажавши Саничу скорішого одужання, пішли вантажити автобуси вітчизняною електроапаратурою.

Так Санич опинився на вулиці — без бізнесу і особистого життя, проте з бойовим досвідом і вищою освітою, останнє, зрештою, мало кого цікавило. І в цей кризовий для себе період він зустрічає Гогу, Георгія Ломая. З Гогою вони навчались в одному класі, після чого Сан Санич пішов у борці, а Гога в медичний. Останні кілька років вони не бачились — Санич, як зазначалось вище, активно займався рухом за соціальну адаптацію боксерів, а Гога як молодий спеціаліст виїхав на Кавказ і взяв участь у російсько-чеченській війні. Причому на чиєму боці він її брав, визначити було важко, оскільки виступав Гога як підрядчик, закуповував у російського Мінздраву медикаменти і перепродував їх адміністраціям грузинських санаторіїв, де лікувались чеченці. Погорів Гога на анестетиках, необачно замовивши надто велику партію, що дало Мінздраву всі підстави підняти накладні і поставити самому собі справедливе питання: навіщо регіональній дитячій поліклініці, на яку були виписані всі накладні, така кількість наркотиків. Так Гога змушений був повернутись додому, по дорозі відстрілюючись від ображених кавказьких перекупників. Повернувшись, він з ходу взяв кілька партій гіпсокартону. Бізнес ішов непогано, але Гога вже захопився новою ідеєю, котра займала щоразу більше місця в його фантазіях і проекціях — він вирішив піти в клубний бізнес. Саме в цей тривожний момент наші герої і зустрілись.

Послухай, сказав Гога другові дитинства, я в цьому бізнесі людина нова, мені потрібна твоя допомога. Хочу відкрити клуб. Ну, ти знаєш, відповів йому старий приятель, я в цьому взагалі не дуже розбираюсь, але якщо хочеш, можу розпитати людей. Ти не зрозумів, сказав йому Гога, мені не треба розпитувати людей, я сам усе знаю, мені потрібен компаньйон, розумієш? Я хочу, щоб ти робив цей бізнес зі мною, мені так вигідно, розумієш — я знаю тебе з дитинства, я знаю твоїх батьків, я знаю, де тебе в разі чого шукати, якщо ти надумаєш мене кинути. Ну, і головне, ти ж тут із усіма працював. Ти справжній компаньйон. І що, спитався Санич, ти справді збираєшся на цьому заробити? Розумієш, відповів йому на це Гога Ломая, заробити я можу на чому завгодно. Ти думаєш, я це для бабок? Та в мене на Балашовці п’ять вагонів гіпсокартону стоїть, я їх хоч зараз продам на Кіпр. Але, розумієш, в чому мій пафос — я не хочу на Кіпр. І знаєш чому я не хочу на Кіпр? Мені майже тридцять, зрештою, як і тобі, правильно? Я мав бізнес у чотирьох країнах, мене розшукує прокуратура кількох автономних республік, я давно мусив померти де-небудь у тундрі від цинги, я тричі потрапляв під артобстріл, у мене брав шприци Басаєв, мене ледь не розстріляв красноярський омон, одного разу в машину, в якій я їхав, потрапила блискавка, довелось потім міняти акумулятор. Я плачу аліменти одній вдові в Інгушетії, іншим не плачу, у мене половина зубів вставні, одного разу я ледь не погодився продати нирку, коли потрібно було викупити партію металообробних верстатів. Але я повернувся додому, у мене гарний настрій і здоровий сон, половину моїх друзів уже перебили, але половина ще живі, ось ти теж живий, хоча які в тебе були шанси. Розумієш, якось так сталось, що я вижив, і раз уже я вижив, то я собі подумав — ну, о’кей, Гога, о’кей, тепер усе нормально, тепер усе буде добре, якщо тебе не розстріляв красноярський омон і не вбило блискавкою, ну то який ще Кіпр тобі потрібен? І я раптом зрозумів, чого мені насправді хотілось усе життя. Знаєш, чого? Чого? — запитав його Сан Санич. Усе життя мені хотілось мати свій клуб, розумієш, свій клуб, в якому я зможу сидіти кожного вечора і звідки мене ніхто не викине, навіть якщо я почну ригати в меню. І що я зробив? Знаєш, що я зробив? — Гога засміявся. — Я просто взяв і купив собі цей довбаний клуб, розумієш? Коли купив? — перепитав його Санич. Тиждень тому. І що за клуб? Ну, це не зовсім клуб, це бутербродна. Що? — не зрозумів його Санич. Ну, кафе «Бутерброди», знаєш? Роботи там до х… але місце хороше, в районі Іванова, скину гіпсокартон, зроблю ремонт, і всі мої неврози лишаться в минулому. Тільки мені потрібен компаньйон, сам розумієш. Подобається ідея? — запитав він Санича. Назва подобається. Яка назва? Назва клубу: «Бутерброди».

І ось вони домовились наступного ранку зустрітись у клубі. Гога обіцяв познайомити компаньйона з майбутнім артдиректором. Сан Санич під’їхав вчасно, його напарник уже був на місці і чекав на вулиці під дверима «Бутербродів». «Бутерброди» виглядали не найкращим чином, ремонт тут востаннє робили років тридцять тому, а враховуючи, що їх і побудували років тридцять тому, можна сказати, що ремонт тут не робили взагалі. Гога відчинив навісний замок і пропустив уперед Сан Санича. Сан Санич зайшов до напівтемного приміщення, заставленого столами і пластиковими кріслами, ну ось, подумав він печально, треба було лишатись в «Боксерах за справедливість». Але відступати було пізно — Гога зайшов слідом і причинив за собою двері. Зараз прийде артдиректор, сказав він і сів на один зі столів, давай почекаємо.

Артдиректора звали Славик. Славик виявився старим торчком, на вигляд йому було за сорок, але це можна було списати на наркотики, він