Читати книгу - "Оголений нерв"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ось і поснідала, — сказала вона сама собі, ставлячи порожню чашку в раковину.
Можна зателефонувати матері і нарешті йти відпочивати. Настя забрала мобільник із собою в спальню, впала на ліжко, простягла ноги, на які, здавалося, начепили пудові гирі. Дивно, але з матір’ю не було зв’язку. Настя спробувала ще кілька разів набрати її номер, але нудний голос був невблаганним: «Вибачте, зараз абонент не на зв’язку». Втома взяла гору: рука в’яло опустилася на постіль, телефон випав і завмер поруч із жінкою, яка швидко поринула в міцні обійми сну.
І знову той жахливий сон! Майдан, ущент наповнений людьми, які тримають у руках ввімкнені мобільники та запалені свічки, тужлива пісня «Плине кача», що роздирає душу на шматки… Разом з нею повільно пливуть труни із вбитими майданівцями. В одній із них Настя вгадує свого сина. Обличчя його бліде, безкровне, руки складені на грудях і зв’язані мотузочкою.
— Генику! Синку! — несамовито кричить вона і прокидається в холодному поту. Серце шалено калатає, намагаючись розірвати грудну клітку, на лобі рясний піт.
Погляд Насті зупиняється на червоних цифрах електронного годинника. Вона поспала лише годину — й отаке наснилося. Настя намацала рукою телефон і знову набрала мамин номер. Нема зв’язку з абонентом. Під впливом кошмарного сну їй стало тривожно. Мати хворіла, тож була домовленість, що вона завжди носитиме з собою мобільник, щоб зв’язатися з нею можна було будь-якої миті. Таке вперше, щоб зв’язку не було. Настя телефонувала цілу годину — марно. Подзвонила чоловіку на роботу. Добре, що у них на заводі дозволяють користуватися мобільним зв’язком. Не всюди так. На днях зустріла свого однокурсника, який працює в Рубіжному на «Зорі», то він сказав, що вони здають свої телефони на прохідній перед зміною…
— Як справи, Валеро? — спитала чоловіка.
— Та поки що добре, працюємо. А ти чому не спиш? — поцікавився чоловік. — Телевізор у мами голосно ввімкнений?
— Ти ж знаєш, що він мені не заважає, коли я стомлена. Справа в іншому: я не можу додзвонитися мамі.
— Як то? Не бере слухавку?
— Взагалі нема з нею зв’язку.
— Напевно, забула поставити телефон на зарядку.
— Але я телефоную з самого зранку, і все марно. Ти ж знаєш мою маму, вона нічого ніколи не забуває, а телефон ставить на зарядку кожного вечора, — зітхнула Настя. — Щось мені на душі неспокійно.
— Не накручуй себе. Подзвони її сусідці, та напевно все знає. Принаймні може сходити до матері та подивитися, чи все там гаразд, — порадив чоловік.
— Дякую. Якось я не подумала про Валентину Петрівну.
— Передзвониш мені?
— Звичайно!
Сусідка матері обізвалася одразу.
— Приїзди в село, я тобі листа віддам, — сказала Валентина Петрівна після вітання.
— Лист зачекає, — сказала Настя, — мене цікавить, що з мамою? Чому з нею нема зв’язку? Ви її бачили сьогодні? З нею все гаразд? — Настя посипала питаннями.
— А я тобі про що торочу?! Лист від матері, приїдь забери і прочитай, бо я не можу, він щільно заклеєний.
— Що з нею?! — тремтячим голосом спитала ще раз Настя, не розуміючи, про який лист меле сусідка.
— Богдана Стефанівна вчора зібрала валізу і кудись поїхала, а тобі лишила листа.
— Як… поїхала? Куди? — Настя нічого не могла збагнути. — Чому вона мені не подзвонила?
— Сама не знаю, куди її понесло, — невдоволено сказала жінка. — Весь вік прожили поруч, дружили, ніяких таємниць у нас не було, а тут…
— Вона не сказала, куди збирається?
— Про те й я тобі! Питала куди, так не зізналася, — дорікнула Валентина Петрівна. — Можна подумати, що я колись зайве язиком плескала! Просила кота погодувати, поки ти приїдеш. А що з ним за день трапиться?! Він уже як кабан жирний!
— Добре, — зупинила її Настя. — Я сьогодні приїду і привезу їжу Барсику.
— Так ти сьогодні приїдеш?
— Так.
— Привези мені маленьку, я тобі одразу гроші віддам, — попросила Валентина Петрівна.
— Добре, — пообіцяла Настя, зрозумівши, що мова йде про горілку.
— Тільки ж не забудь!
Сусідка п’яницею не була, але не гребувала перекинути чарчину-другу за вечерею, особливо коли знаходилися вільні вуха. Треба таки купити для неї чвертку горілки, бо образиться. Настя сповістила чоловікові те, що дізналася від маминої сусідки.
— Я зараз поїду в село і все дізнаюся, — сказала вона чоловіку.
— Дочекайся мене з роботи, з’їздимо вдвох автівкою.
— Не можу чекати до вечора. Щось мені не подобається така таємничість.
— Можливо, подалася до якоїсь давньої подруги?
— І про це не можна було мені сказати? — хмикнула Настя.
— Не могла вона поїхати на свою батьківщину?
— У Стрий? На Львівщину? Ти ж знаєш, що вона не була там понад сорок років, навіть не поїхала на похорон матері, — зітхнула Настя. — То чому б тепер мала їхати? І до кого?
— Ось бачиш, є у неї таємниця, чому не може поїхати у рідні краї, тепер ще одна буде, — зіронізував чоловік.
— Припини. Мені й так важко. Бувай!
Настя натиснула на телефоні червону кнопку і почала вдягатися. В животі загурчало, нагадуючи про їжу. Вона відрізала шматочок вареної ковбаси, вкинула до рота.
— Мамо, передайте Іванні, що я поїхала у село до матері, — сказала вона свекрусі, намагаючись перекричати телевізор.
— Що ти там забула? Прийде донька з технікуму, чоловік з роботи, що вони будуть їсти? — пробурчала свекруха, втупившись у телевізор. — Знову мені паритися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оголений нерв», після закриття браузера.