Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

це тільки звичка, що витаврувалась на матеріальній основі нашої спадковості. Треба, між іншим, зазначити, що ні ви, ні я, ні будь-хто, падаючи вві сні — а всі ми знаємо такі сни, — ніколи не вдаряємось об землю. Бо вдаритись об землю — це була смерть. Хто з наших предків-деревиків таки падав аж додолу, той гинув відразу. Правда, струс від удару передавався мозковим клітинам, але до нащадків та нам’ять перейти вже не могла, бо вони просто не народжувались, не мали вже від кого народитись, ті нащадки. І ви, і я, — всі ми походимо від тих, що врятувалися, до землі не долетівши, тим-то вві сні ми ніколи не вдаряємось об землю.

Тепер щодо роздвоєння особи. Коли ми не спимо, то нам ніколи не уявляється, ніби ми падаємо. Бо наша реальна денна особистість не має такого досвіду. А отже — і докази тут невідпорні,— то якась інша, відмінна особистість падає вві сні, бо вона має такий досвід, вона згадує враження далеких предків, як наша реальна, денна особистість згадує свої денні враження.

Отак міркуючи, мені немов світло почало займатися. Небавом те світло спалахнуло сліпучо-яскраво, висвітлюючи та з’ясовуючи все доти загадкове, незрозуміле, неможливе й неприродне в моїх сновиддях. У них я був не я, не оця моя реальна особа, а зовсім інша, відмінна, що мала й інший, відмінний запас життєвих вражень і в моїх снах спогадувала ті свої, зовсім інакші враження.

Але що ж то була за особа? Коли вона сама жила реальним життям на нашій планеті, щоб надбати свій запас дивних вражень? На ці питання відповідають самі мої сни. Вона жила в давню давнину, ще коли світ був молодий, за тієї доби, що ми звемо середнім дилювієм. Вона падала з дерев, але не долітала до землі. Вона лементувала з переляку, зачувши левиний рев. За нею ганялися хижі звірі, на неї кидалися страшні гади. Вона галасувала зі своїми родичами на ревищах і витерпіла чимало від Огневиків у ті дні, коли тікала від них.

Я вже чую ваші заперечення. Ви скажете: чому ж ми всі не маємо такої спадкової пам’яті, коли припустити, ніби в нас живе якась друга невиразна особистість, що падає та літає вві сні?

Я відповім вам теж запитанням. Чому бувають двоголові телята? Примха природи, скажу я. Оце відповідь і на ваше запитання. Моя особа роздвоєна, і я маю таку виразну спадкову пам’ять, бо я — вирід, примха природи.

Спробую бути точнішим та зрозумілішим. Найзвичайніша наша спадкова згадка — це падання вві сні. Друга наша особистість звичайно бував невиразна, і єдиний її спогад — то спогад про падання з дерева. Але де в кого вона виявляється і яскравіше. Такі люди вві сні літають, задихаються, втікають від різних страховищ, хижих птахів, гадів, снять строкатими барвами. Одно слово, ця друга особистість, що залишки її живуть у кожному з нас, у більшості буває зовсім непомітна, ніби стерта, але де в кому вона проступає виразніше. Тому декотрі з нас мають спадкову пам’ять яскравішу й докладнішу, ніж решта людей. Усе сходить на питання, в якій мірі посідаємо ми цю особистість. У мене вона виявляється в незвичайній мірі, майже не поступаючись перед моєю реальною особою. І з цього погляду, як я вже сказав, я є вирід, примха спадковості.

Я певен, що існування отієї другої особистості — хоч, може, й не такої яскравої, як у мене, — і породило в багатьох людях віру в можливість перевтілення душ. Для таких людей ця ідея вельми вірогідна й переконлива. Коли перед ними постають у сні видива, що їх вони ніколи навіч не бачили, спогади про вчинки й події давноминулих часів, то найпростіше вони це з’ясовують тим, що нібито колись жили вже на світі. Але помилка їхня в тому, що вони не враховують своєї двоїстості. Вони не знають про своє друге «я» і вважають, що мають тільки одне, реальне. Виходячи з цього, вони й роблять висновок, що живуть на світі не перший раз.

Та вони помиляються. То зовсім не перевтілення. У сновиддях своїх я ніби сам блукаю первісними лісами. Але то не я сам, то тільки далека частка моєї істоти, так само як і мій батько або дід — також частки тої самої моєї істоти, тільки не такі далекі. Це друге моє «я» — то пращур мого роду, предок давніх моїх предків і сам нащадок цілої низки поколінь, що за часів іще давніших розвинули пальці на руках та ногах, аби лазити по деревах.

Я мушу — хоч би й набридаючи вам — знову нагадати, що я з цього погляду вирід, примха природи. В мені ота спадкова нам’ять не лише надзвичай розвинута; я успадкував пам’ять одного свого цілком конкретного й дуже давнього предка. Хоч це річ незвичайна, але нічого надто дивовижного тут нема.

Ось простежте, як я міркую. Інстинкт — цс спадкова пам’ять. Тобто і ви, і я, і кожен з нас успадкували ту нам’ять від своїх батьків та матерів, як і вони успадкували її від своїх; а отже, мусить бути якийсь матеріальний посередник, що через нього спогади передаються від покоління до покоління. Цей посередник є те, що Вейсман[1] називає «зародковою плазмою». В ній відбито спогади всіх поколінь роду, спогади невиразні, плутані, багато з них і зовсім стерлось. Але деякі парості зародкової плазми надміру перевантажені спогадами, або, коли вжити наукового терміну, вони атавістичніші за інші парості. Отак і в мене. Я примха спадковості, атавістичний кошмар, — називайте мене як хочете; але я існую живий і реальний, ходжу, дихаю, їм тричі на день, і що ви тут удієте?

Ще й не почавши свого оповідання, я наперед угадую, що знайдуться такі Томи-невірні від психології, яким закортить поглузувати з мене. Вони скажуть, що я просто перевчився і що то мої знання з еволюційної теорії підсвідомо відбиваються у снах. Та по-перше, я ніколи не був надто ревний у навчанні. За успіхами я був останній на своєму курсі. Я більше цікавився спортом, та ще — чого б мені з тим критися? — більярдом.

Далі: я вперше почув про еволюційне вчення аж у коледжі. А тим часом усі враження того іншого, давнього життя я пережив у снах ще дитиною та підлітком! Однак мушу визнати, що ті враження були плутані, безладні, поки я не зазнайомився з еволюційною теорією. Вона стала мені ключем, з’ясувала і владнала