Читати книгу - "Скорочено Зачарована Десна"

Одне, що в батька було некрасиве,— одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Наче нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням...

З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку".

Одного разу у них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби у церкві. Мати підійшла до сина і сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину у ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею і говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала і повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати. До двору посунули старці, співаючи моторошних пісень. Батьки не любили жебраків, але мати подавала щедру милостиню, їй хотілося, щоб її вважали за багату. З усіх старців батько визнавав тільки одного — Кулика, і то лише за те, що той ходив з бандурою і співав не про божественне. Самому батькові хотілося співати, згадуючи бурлакування по Дону та по степах запорізьких, але він не вмів.

"Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смаглись на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення природи, і вода тоді текла куди і як попало. Часом весна розливалась так пишно, що у воді потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. І тут починалася наша слава".

Одного разу трапилася така повінь, якої не пам'ятала навіть столітня прабаба. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, і батько відмовлявся, бо не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому в'язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену. Вдосвіта підпливли до затопленого села. "Вся загребельська парафія сиділа на стріхах з несвяче-ними пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці.

Весна красна!.."

Батько сидів із веслом на кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася у хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Один лише Ярема Бобир спокійно зустрічав Великдень, бо ще взимку по поведінці мишей та інших прикметах дізнався, що буде велика повінь і підготувався як слід.

"Скоро з—за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й співці — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали давно поміж хатами і святили паски, підтримуючи морально—релігійний рівень парафії".

Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками, говорячи, що тут треба не "воскресенія день", а "вниз по матушці" заспівати. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за такі його слова, а ще більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем. "Ой, як же не зарегоче наше затонуле село, як не возрадуються стріхи! Баби, дівки, діди, чоловіки, діти! От народ! Отак сміятися з святої паски, з самих себе, з усього в світі на Великдень! І де? На стріхах, в оточенні коней і корів, що тільки роги й голови стирчать з холодної води. Ні! Національний характер загреблян не піднявсь до верховин розуміння закономірності й доцільності лиха. Він спокусив їх на сміх із святої навіть паски. Дивлячись на людей, усміхавсь і мій батько,— великий добрий чоловік".

Загинуло і щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню, теж весною, через півстоліття. Його спалили фашисти за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на

шибеницях. Не стало прекрасного села. "Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався крахом і димом од вибухів катастрофічних. З м'язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя ішла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства..." Не можна закреслити у пам'яті тих страхіть, які зазнав багатостраждальний люд.

Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з'їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв—таки. Нарешті відчиняються ворота, мати хреститься і щось проказує, коні рушають. Малий не оглядається. "Коло хати мати — зозуля кує мені розлуку. Довго—довго, не один десяток років буде