Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

Та все ж таки потупив очі: тут усі, як один, ходили м'якою вовчою ступою, виглядало на те, що всі вони знають одне одного, та ніхто не балакав.

— Вже років із п'ять не бував я тут, — прошепотів він.

Зезета з гордістю показала йому ресторан «Максім».

— Це «Максім», — прошепотіла вона йому на вухо.

Моріс зиркнув на нього й відразу ж одвернувся; він чув про нього, про цей мерзенний ресторан, де в 1914 році буржуї кружляли шампанське з нагоди початку війни, а робітників одправляли на фронт, мов баранів на забій. Він процідив крізь зуби:

— Падлюки!

Та все ж таки почувався збентеженим, хтозна й чому. Простував він дрібними кроками, похитуючись; люди здавалися йому якимись тендітними, й він боявся, що зіткнеться з кимось із перехожих.

— Воно, може, й так, — відказала Зезета, — але ж вулиця дуже гарна, як ти гадаєш?

— Я від неї не в захваті, — мовив Моріс. — Тут душно.

Зезета стенула плечима, й Моріс почав думати про майбуття Сен-Уан: вранці, коли він виходив з готелю, його, насвистуючи, обганяли робітники з сидорами під пахвою, вони зігнулися над кермом своїх велосипедів. Він почувався щасливим: одні їхали на роботу в Сен-Дені, другі ще далі, всі рухалися в одному напрямку, робітничий клас був на марші. Він сказав Зезеті:

— Тут одні буржуї.

Вони ступнули ще кілька кроків, огорнуті східними пахощами, а потім Моріс зупинився і попросив у когось пробачення.

— Що ти кажеш? — не втямила Зезета.

— Нічого, — збентежившись, пробурмотів Моріс. — Так собі… нічого.

Він саме зіткнувся ще з одним перехожим; інші спокійнісінько простували собі, опустивши очі додолу, в останню мить вони відступалися і давали пройти, — напевне, тут це вже увійшло у звичку.

— Ти йдеш чи ні?

Та йому вже не хотілося йти далі, він боявся що-небудь поламати чи перекинути, та й вулиця нікуди не вела, в неї не було напрямку, одні перехожі простували угору, до Бульварів, другі спускалися вниз, у напрямку Сени, ще інші стовбичили перед вітринами, це були немов окремі потоки, та спільного поривання тут і близько не було, людина почувалася тут сама. Він простягнув руку і поклав її на плече Зезети; він міцно стиснув її податливе тіло, що відчувалося під тканиною сукні. Зезета усміхнулася йому, їй було весело, вона жадібно розглядала все довкруги, зберігаючи при цьому вигляд бувалої людини, манірно похитувала своїми зграбними сідницями. Він полоскотав її шию, й вона зареготалася.

— Морісе, — вигукнула вона, — облиш!

Він любив яскраві барви, які накладала вона собі на обличчя: білу, мов цукор, і червоний рум'янок. Зблизька від неї пахнуло вафлями. Він тихо поспитав її:

— Тобі добре?

— Я почуваюся тут, як удома, — відказала Зезета, і очі її сяяли.

Він відпустив її плече, й вони пішли мовчки: вона знала цих буржуїв, вони купували у неї квіти, вона усміхалася їм, і були навіть такі, що намагалися її ущипнути. Він дивився на її прегарну білу шию, і якесь химерне почуття зринало в ньому, його і сміх брав, і гнів.

— «Парі-Суар!» — вигукнули поруч.

— Купимо? — поспиталася Зезета.

— Це той же самий випуск.

Люди оточили продавця і мовчки вихоплювали з його рук газети. З юрми вийшла якась жінка, вона була на високих закаблуках і в кумедному капелюшку, що сидів на маківці її голови, ніби вороняче гніздо. Вона згорнула часопис удвоє і, відходячи набік дрібними кроками, почала читати. Обличчя її завмерло, й вона тяжко зітхнула.

— Глянь-но на цю жіночку, — сказав Моріс.

Зезет зиркнула на неї.

— Мабуть, її чоловік має йти до війська, — мовила вона.

Моріс знизав плечима: дивувало, що можна бути доправди нещасною в цьому капелюшку і черевичках з високими підборами, які носять повії.

— Ну то й що? — сказав він. — Таж він офіцер, той її чоловік.

— Хоч би він і був офіцером, — відказала Зезет, — та голову свою він може скласти так само, як і його товариші.

Він скоса зиркнув на неї.

— Сміх та й годі з твоїми офіцерами. Згадай он, чи в чотирнадцятому склали вони свої голови.

— От-от, — сказала Зезета. — Якраз тоді багато й полягло.

— Селяни полягли й такі, як ми оце, — сказав Моріс.

Зезета пригорнулася до нього.

— Ох, Морісе, — сказала вона, — ти й справді вважаєш, що буде війна?

— Хіба ж я знаю? — буркнув Моріс.

Ще сьогодні вранці він був певен у цьому, і приятелі його теж. Вони стояли на березі Сени, дивились, як пропливають річкою підйомні крани й драги, якісь хлопці з позасукуваними рукавами копали траншею для електричного кабеля, такі собі трударі з Жанвільє, й цілком очевидно було, що вибухне війна. Врешті, для цих молодців із Жанвільє нічого не змінилося б: так само довелося б їм копати траншеї десь на півночі, під палючим сонцем, під градом куль, снарядів та мін, як сьогодні копають вони їх тут, наражаючись на небезпеку обвалів, зсувів і взагалі нещасливих випадків на виробництві; й кінця війни вони чекали б так само, як зараз очікують, коли ж прийде кінець їхній знедоленості. І Сандр сказав: «Вони виграють її. Та коли вони повернуться, ми не дамо їм скласти зброю».

Зараз він уже ні в чому не був упевнений: в Сен-Уан війна точилася безугаву, та тільки не тут. Тут був мир: були вітрини, предмети розкоші у крамницях, барвисті тканини, люстра, для того, щоб видивлятися в них, — ну, геть тобі комфорт. В людей були сумні обличчя, та це у них від народження. За що їм боротися? Вони вже нічого не чекали, в них було все. І як же, мабуть, це страшно: нічого не сподіватися, аби лиш життя так і тривало без змін, як воно почалося!

— Буржуазія не хоче війни, — раптом сказав Моріс. — Вона боїться перемоги, тому що це буде перемога пролетаріяту.

Старий підвівся і провів Невіла Гендерсона й Гораса Вілсона до дверей. Якусь мить він схвильовано дивився на них, схожий на всіх отих старих людей зі зморшкуватими обличчями, які оточували продавців газет на вулиці Руаяль, газетні ятки на Пел-Мел стріт і хотіли тільки одного, — щоб їхнє життя скінчилося так, як воно й почалося! Він подумав про них і про їхніх дітей, а потім сказав:

— Запитайте, зокрема, в пана фон Ріббентропа, чи не вважатиме канцлер Гітлер за потрібне ще раз зустрітися і поговорити з нами до мого від'їзду, зверніть його увагу на ту обставину, що наша принципова згода означатиме для пана Гітлера необхідність ознайомити нас із новими пропозиціями. Особливо прошу звернути його увагу на той факт, що