Читати книгу - "День гніву"

б’є одинадцяту. Радник звично йде по широкому коридору, де мигтять ліхтарні. Сходи праворуч, ще раз праворуч, ще одна варта. На дворі теплий дощ. З киреї цяпотить. «Передишок, у Парижі не достає хліба. Передмістя помимрюють. Мир, слава Богу, в Німеччині кінець… Пропустіть, це я…»

Нарешті. Мантія зайнялась вогнем, але ні — це один колір: вогню в ватрані й кардиналової мантії. «Лакей Колонни добру кар’єру зробив, а був собі абатом, звичайнісіньким абатом… ну, це не Ришельє. Ніколи не позбудеться італійського акценту. Як тоді, в 36-му, під Пінєролем вибіг між дві армії, підняв руки й кричав: «Згода, згода», — смішний такий оберемкуватий абат, а від того дня почалась і кар’єра… Легко робити кар’єру, втім, коли б не Анна…»

Радник терпеливо чекав. Кардинал дочитував книгу. Сидів перед ватраном, заложив книгу биндою, повернув обличчя, смагляве, аж зеленкувате, риб’яче, а очі — чорні галочки.

— Я гадав, ви вже не прийдете, Ле Телльє…

— Важливі справи, еміненціє…

— Давайте, давайте швидше, ось знов… Дурниці. Боже, які ті люди обмежені… Памфлети на пані королеву…

— Хто писав, еміненціє?

— Безіменно видано, але Сент Аман, пізнав за стилем, він — без сумніву… Що з Мюнстера?..

— Траутмансдорф в імені імператора домагається розв’язання лотарингійської справи…

— Але нема мови, найменшої мови не може бути, — кардинал упер баб’яче брякле обличчя, з ватрана його обдало сяйвом, нижня частина лиця перебувала в темряві, — хай собі виб’ють з голови. Верден, Мец і Туль — французькі міста. Шкода говорити. Та само, як і Страсбург. Ми не на те кривавились, щоб не стати твердою ногою й на правому березі Рейну.

«Він не бистроумний, як Ришельє, але упертий, як цап, — подумав радник, — бере упертістю…» — і сказав:

— Значить і Філіпсбург?

— З нашою залогою принаймні. А Брайсгав наш, без дебати. Якщо наші посли в Мюнстері цього не розуміють, то вони здецидовані[13] йолопи. Брайсгав — це ж ключ до Південної Німеччини. Наше завдання — ослабити як тільки можна німецькі князівства.

Кардинал підійшов до карти. Мантія зашуміла. Кардинал Мазаріні починав товстіти, але зберігав ще свою присадкувату елегантність.

— Це й в інтересі Відня, еміненціє…

Мазаріні обернувся й меркло, як риба, засміявся.

— Відень, хоч і католицький, але такий же німецький, як все, що на схід від Рейну. Гадина мертва, але отруя ще діє. Якщо б ми були іншої гадки, тобто коли б ми вірили більше в католицизм німців, як у їхнє прагнення до єдності імперії, ми б не підтримували протестантів. Все, що роз’єднує німців, — в інтересах Франції.

— З Мюнстера ще запитують про становище супроти шведських вимог…

Кардинал пожував.

— Цими союзниками треба користуватись як отруєю. В міру — виліковує; забагато — вбиває. Не маємо нічого проти того, щоб шведи сиділи в Уседомі, скажімо, в Штетині, так, це ще йде, але Бремен, ні, сеньйоре, це вже занадто… Взагалі, ця мюнстерська веремія починає мені не подобатись… Цей мир виглядатиме надто хирляво…

— Кожний мир є початком нової війни, еміненціє…

— Зовсім правдиво, Ле Телльє. Я грію руки, бо холодно… Ле Телльє, шведські вимоги — це тільки бруньки, а от квіточки, чекайте… Весна пізня й студена… Ага, Септентріони[14]… Радник звітував про авіза[15] Шанюта з Упсалі, про лист графа де Брежі, амбасадора Його Величності Найхристияннішого короля в Варшаві.

— Що пише цей нечемний пан? Де Брежі, між іншим, накладає з моїми вельми любими приятелями, що субсидіюють ці ідіотичні памфлети…

— Король Владислав, як звичайно, знітившись у нерівній прі з магнатами, проводить час з веселими дамами…

— Приємне заняття, — всміхнувся кардинал, — а його гостець?..

— Дехто, — продовжував Ле Телльє, не відповідаючи, — занепокоєний, так пише де Брежі, привидами ребелії[16] в Україні…

— Ребелії в Україні?

— Граф де Брежі вже декілька разів писав про це, а резиденти в Геданумі й у Константинополі потверджують: ввесь долішній Борисфен кишить від озброєних людей. Де Брежі вважає, що це можна було б трактувати як звичне хвилювання козаків і хлопства, якщо б на чолі ребелізантів[17] не стояла людина, відома й нам, еміненціє…

— Хто такий?

Мазаріні зукоса дивився на радника.

— Капітан козацького корпусу, що бився під нашими прапорами під Дюнкерком, еміненціє, звуть його Теодат-Зіновій-Богдан Хмельницький…

— І яка ваша думка, пане раднику, про цю людину?..

Радник погладив собі борідку.

— Я його пам’ятаю, бо мені доручено було тоді справу підписання контракту з ним. В цій же справі затягу корпусу козаків, що пішли під Дюнкерк. Це людина з породи Валленштайна, еміненціє. Амбітна й кріпка, талановитий кондотьєр, з доволі неясними цілями. Він тоді мріяв про священну війну з Туреччиною, але чого прагне тепер, не знаю… Втім, де Брежі потверджує мою думку. Це необлічена людина, скрита й сповнена химерних планів, палкий, але вистигне вмить, як кожний козак… Боюсь, що його чекає лобне місце в Варшаві… Польські магнати не панькаються з ребелізантами…

— Гай-гай, — задумано сказав кардинал, — хтозна, фортуна змінна…

Він сів до стола й широким розчерком підписав декілька актів, що їх подавав йому радник Ле Телльє. Це були інструкції для мюнстерських пленіпотентів[18], наказ до резидентів у Відні й Реґенсбурзі та дрібніші проекти нових податків, декілька наказів про арешт. Після цього він підвівся й радник зрозумів, що йому час іти. Кардинал хотів залишитись на самоті. Радник низько вклонився й вийшов. Мазаріні підсів знов біля вогню, а тоді з-за завіси, що відгороджувала частину кабінету, вийшов, жмурячись від світла, чоловічок тихої ходи, лисавий, благовидий, весь у чорному, в подорожніх високих чоботах, з рапірою при боці. Кардинал поглянув на нього й беззгучно засміявся. Чоловічок дозволив і собі посміхнутись.

— Я, пане Шевальє, — сказав Мазаріні, — маю підозріння, що Ле Телльє секретно накладає з моїми добрими приятелями з табору пана Конде. Буде зле, ой буде лихо… Варто було б дерева на пару шибениць у Парижі, ці памфлети і ці всі дурниці не ворожать доброго, нічого доброго не ворожать… Але я, пане Шевальє, — кардинал підвівся й риб’яче обличчя його спломеніло, скривилось злобно, мстиво, — я прикидаюсь, я злагіднюю, я зм’якшую, але коли треба, я атакую, я вмію атакувати… — Він схолов знов. — Я тому не говорив при ньому про Хмельницького…

Він пройшовся, мантія шамшіла, а П’єр Шевальє, кардиналів агент, стежив за ним, схиливши набік голову. Очиці його заплющились.

— Козацька ребелія для нас така ж корисна, як повстання в Нідерландах проти іспанців або заколот цього пуританського генерала кавалерії Кромвеля проти Стюартів. Що пише вам ваш знайомий, цей Мрозовицький зі Львова?..

— Переговори в Криму добігають кінця,