Читати книгу - "Що таке українська література"

Урок 2

ДАЛЕКЕ БЛИЗЬКЕ

Сковорода і Нансен

Кілька місяців тому в Харкові вшановували пам’ять Фритьофа Нансена. На цьому заході був присутній Повноважний посол Королівства Норвегії в Україні пан Олав Берстад, який невдовзі мав уже повертатися до себе на батьківщину. На добру згадку про Слобожанщину я подарував йому том творів Григорія Сковороди — філософа, котрого пан Посол знає і любить. Ясна річ, «великий українець» Сковорода та «норвежець тисячоліття» Нансен — далекі один від одного. Вони не були сучасниками (Нансен народився через 67 років після того, як Сковороди не стало), належали до різних релігій, культур, соціальних станів, мали різні освіту й виховання… Та як справжні європейці ці знакові для України та Норвегії постаті, властиво, дуже близькі.

Почати з того, що обидва були людьми ренесансного типу. Сковорода — поет, філософ, богослов, художник, педагог, мандрівник, музикант. Нансен — письменник, філософ, художник, учений, спортсмен, мандрівник, педагог, політик. Відомий ідеолог українського модернізму Андрій Товкачевський у 1913 році писав: природа створила Сковороду, мабуть, лише задля того, щоби пересвідчитись у власній здатності «творити не лише нікчемних фіглярів, а й богів». А ось що казав трохи раніше, в 1896 році, великий норвезький поет Бйорнсон про Нансена: «Наш народ аж ніяк не сп’янів од радощів тільки тому, що Нансен показав нам шлях до невідомої полярної країни. Ні, він показав нам шлях до самих себе! Юнаки та дівчата! Хіба подвиг Нансена… не наповнив вас мужністю й упевненістю у власних силах? Ви обрали його своїм ідеалом. Правильно! Образ Нансена втілює справжнє геройство та людяність. І добре, що у глибині душі кожного з вас зріє ревне бажання довести свою потрібність. Ваш ідеал зобов’язує до цього. Розірвіть пута страху та почуття власної недосконалості, які ще сковують ваші найкращі риси. Насмільтеся!.. Вірте в себе, — вчить приклад Нансена, — виходьте за вузькі межі буденності!»

Ось, мабуть, те головне, що ріднить Сковороду та Нансена, — здатність вийти «за вузькі межі буденності». Вийти і прямувати до Абсолюту, а отже, до самих себе справжніх. Цей шлях вони обоє розуміли як повсякчасне самопізнання-вдосконалення. Згадаймо, як у листі до Кирила Ляшевецького Сковорода, навівши рядки зі Сенекових «Моральних листів до Луцилія»: «Добре й рятівне для себе діло робиш, якщо й далі… вперто йдеш до свого вдосконалення. Бо ж нерозумно вимолювати в когось те, що можеш отримати від себе самого… Бог — побіч тебе, з тобою, в тобі! Так-так, Луцилію: десь у глибині нашого єства поселився священний дух…», — вигукнув: «О, Кириле! Чи не здається це тобі громом із третього неба?»

Від пут буденності звільняє також природа. Обоє вони обожнювали природу, протиставляючи її цивілізації. Пригадуєте 12-ту пісню Сковороди? «Не піду в город багатий. Я буду на полях жить. / Буду вік мій коротати, де тихо врем’я біжить. / О дуброва! о зелена! о мати моя родна! / В тобі жизнь увеселенна. В тобі покой, тишина». А ось нотатка зі щоденника Нансена того часу, коли він був послом Норвегії у Великій Британії: «Я мрію тільки про те, щоби скинути зі себе ці пута. Я заскучив за лісом, за моїми вільними горами. Приручити мене не можна!» Навіть книжки вони писали не в кабінетах, а на лоні природи. Зокрема, діалог «Нарцис», цю першу пам’ятку оригінальної філософської думки у східних слов’ян, Сковорода створив у Гужвинському лісі під Харковом, а Нансен писав книгу «На лижах через Гренландію» в ескімоському чумі.

Словом, для Сковороди та для Нансена характерний примат духовного над матеріальним. Згадаймо розчарування Нансена в загальній спрямованості європейської культури, коли почалася Перша світова війна. «Європейська культура, — писав він, — не виправдала надій, вона виявилася трухлявою. Як велике дерево в лісі, вона впала, щойно здійнялася буря. Культура? Та чого вона варта, якщо не приборкує дикого звіра? Не рятує від варварства? Це ж її головне призначення. Без цього вона — полова». А далі Нансен каже: «Має прийти відродження — нова ера з новими ідеалами, коли духовні цінності знову стануть головною метою, а матеріальні — всього лише другорядною, коли нікчемність і посередність не правитимуть світом, а великі уми поведуть людей у високі сфери, коли кожне розумове відкриття, кожну перемогу в царині духа вітатимуть із тим самим захватом, із яким вітають тепер усе матеріальне, коли люди житимуть більш шляхетним, прекрасним і простим життям». Хіба ця настанова не схожа на сковородинську: «Ми створимо кращий світ. Ми створимо день веселіший», — засновану на запереченні «плотяних» ідеалів сучасного йому життя? «Як на мене, — писав філософ, — то нехай інші дбають про золото, про почесті, про Сарданапалові бенкети, про ниці насолоди, нехай шукають народної прихильності, слави, ласки вельмож; нехай одержать ці, як вони гадають, скарби, — я їм не заздрю, аби лиш я мав духовні багатства…»

А звідси — ще одна риса, яка ріднить Сковороду та Нансена, — уявлення про всеосяжну «софійність» буття. Де джерела ідей Сковороди? У православ’ї? Так. В українському світогляді? Так. У філософії греків і римлян? Звісно. У мудрості Китаю? Так. А звідки бере початок гуманізм Нансена? З лютеранства? Так, хоча Нансен скептично дивився на сучасну йому церкву. З європейської науки? Звісно. Та не меншу роль відіграв тут і життєвий уклад ескімосів. Що принесли європейці у Гренландію? — питав Нансен і відразу відповідав: занепад та виродження. Одне-єдине їхнє досягнення — християнство. Та чи не куплене воно надто дорогою ціною? «Чи можна вважати вигідним становище ескімоса, котрий тільки за назвою є християнином, але не в змозі підтримати свою сім’ю, має погане здоров’я і дедалі більше занурюється у злидні, порівняно зі становищем ескімоса-поганина, котрий живе в «духовній темряві», проте може утримувати сім’ю, міцний здоров’ям і цілком задоволений своїм життям?» Зрештою, Нансен був певен, що ескімоси сповідують релігію милосердя та любові куди краще, ніж самі місіонери: «Мораль ескімосів багато в чому вища за ту, яка існує у більшості європейських країн. Я нагадаю хоча би їхню жертовну любов до ближнього, їхню готовність приходити один одному на допомогу, — в нашому суспільстві такого і близько нема». Ескімоси спільними зусиллями долають труднощі та злигодні, в них не заведено, щоб один потопав у розкошах, а інший не мав нічого, як те на кожному кроці буває у християнській Європі. Тож чи не в ескімосів учився Нансен духовної широти і шляхетності, щоби потім,