Читати книгу - "Білий домініканець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Барон погладив мене по щоці: «Звісно, бо ж як сонце на небі, інше світло людям уже не потрібне».
Старий мав дивну звичку іноді під час нашої розмови якось по-особливому дивитися на мене; у його очах тоді світилося німе питання: «Чи зміркував ти нарешті?» або «Я страшенно гризуся, чи зможеш це розгадати?»
Тоді-то я часто відчував гаряче полум’я в грудях, наче мені нечутно підказував голос, який перше, на сповіді білому ченцеві, кричав ім’я «Христофор».
Лице барона з лівого боку було спотворено страшним волом, отож комір його сюртучини мав глибокий виріз до самого плеча, щоб не заважати рухам шиї.
Вночі, коли сюртучина висіла на спинці фотеля, мов якийсь труп без голови, мене охоплював невимовний страх; аби прогнати його геть, я уявляв, якою щирістю й люб’язністю віє від барона зазвичай. Усупереч його тілесній ваді й сливе гротескній зовнішності — його-бо сива борода, що стовбурчилася над волом, скидалася на якогось віника, — було в моєму названому батьку щось напрочуд витончене й ніжне, щось безпорадно-дитяче, щось цілком безневинне, що давалося взнаки ще виразніше, коли він гнівався й проймав очима співрозмовника крізь сильні оптичні скельця свого старосвітського пенсне.
У такі моменти він завше здавався мені величезною сорокою, що козириться і скакає довкола, щоб зрушити на бійку, тим часом як її зіркі очі ледь приховують страх: «Ти ж не насмілишся ловити мене, еге ж?»
Будинок фон Йохера, в якому судилося мені прожити многії літа, був у місті одним із найстаріших, і поверхів у ньому наскладалося чимало. Кожен із них посідали баронові предки, так що нове покоління обсідалося на поверх вище за попереднє, немов прадіди і діди поривалися до неба чимраз сильніше.
Не пригадую, щоб барон коли-небудь вступав до цих старовинних зал, сірі й каламутні вікна яких виходили на вулицю. Жили ми з ним у двох простих, вибілених кімнатах під пласким дахом.
Потойбіч вулиці росли дерева, під якими походжали люди. Поруч із будинком в іржавому залізняку без дна, що колись правив за ринву і рясно посипав бруківку прілим листям та сміттям, зеленіла акація з білими пахучими кошичками квітів.
Ген-ген унизу, впритул до старенних рожевих, вохряво-жовтих і світло-блакитних будиночків, із порожніми вікнами, зі схожими на безкрисі неяскраво-моховиті капелюхи дахами, струменіла, стікаючи десь з гір, широка, спокійна сіра річка.
Річка обходить місто, і воно нагадує острів, який мов уліз у водяну петлю. Річка тече з півдня, повертає на захід, а тоді знову квапиться на південь, і не зливає води тільки тому, що цьому опинається вузька смужка землі, на якій і стоїть наш будинок, останній у місті. Відтак річка — шусть за зелений пагорб! — і відразу сходить з-перед очей.
По брунатному, з поручнями на людський зріст, мосту із сирих нетесаних колод, які вгинаються, коли по них котяться балагули, можна перейти на інший лісистий берег, де вода злизує пісок з урвищ. З нашого даху погляд сягає луговини, найзрадливіша даль якої підносить гори, мов хмари, а хмари спочивають на землі, наче гори.
Посеред міста здіймається схожий на замок витягнутий будинок, покликаний щонайбільше відбивати незмивними запаленими очима своїх вікон безжальну спеку осіннього сонця.
Із щілин, які позалягали між кругляками на бруківці під завжди безлюдною торговицею, де в купах перекинутих кошиків, як забуті гігантські іграшки, стоять парасольки торговців, стирчить угору трава.
Іноді неділями, коли спека пропікає стіни барокової ратуші, лунають стишені звуки духової музики, що їх підхоплюють із землі прохолодні порухи вітру. Вони чимраз голоснішають, аж раптом брама заїзду «На Флетцінґеровій пошті» розкривається, і до церкви звідти наставляється весільна процесія, виряджена в стародавні строкаті строї.
Молодь у різнобарвних биндах святково розмахує вінками; попереду — юрба дітей, на чолі якої проворний, як ласиця, і то на милицях, крихітний десятилітній каліка, одержимий бісом утіхи, так наче всі веселощі свята належать тільки йому, тоді як інші переймаються лише врочистою серйозністю.
Того першого вечора, коли, я вже лежав у постелі, чекаючи, що мене ось-ось візьме сон, двері відчинились, і я не знати чому перестрашився, бо до мене сунув барон, тим-то я помислив, що він хоче мене зв’язати, як перше обіцяв.
А проте, він кинув:
«Я хочу навчити тебе молитися. Ніхто з них не знає, як треба молитися. Нащо слова, коли є руки!? Той, хто молиться словами, старцює. А старцювати — остання річ. Твій Дух уже знає заздалегідь, що тобі потрібно. Коли сходяться дві долоні, ліва й права половини в людині лучаться в один ланцюг. Здається, мов тобі закуто в кайдани руки й ноги, а з кінчиків пальців, спрямованих догори, вільно ширяє у небеса полум’я… Це таємниця молитви, і Святе Письмо про це анічичирк».
У цю ніч я вперше мандрував так, що вранці наступного ранку прокинувся вже без убрання і без вкритих курявою чобіт.
Родина Мучелькнаус
Наш будинок перший на вулиці, що, коли пам’ять мене не змилює, звалася Пекарською. Стоїть собі сам-один. Трьома своїми стінами пишниться він перед околицями, а, відкривши вікно з четвертого боку, я можу сягнути стіни сусіднього будинку — вуличного простору між двома будівлями, як в зайця хвоста…
Ця вуличка не має назви, бо йдеться лише про вузький перехід, який круто береться нагору, пов’язуючи один з одним два лівих береги однієї річки; другого такого переходу зроду-віку в світі не бувало; і наше щастя, що він перетинає стрілку, на якій ми живемо.
Рано-вранці, коли я виходжу гасити ліхтарі, внизу, у сусідньому будинку, розчиняються двері, і рука, озброєна мітлою, жбурляє стружки в річку, що торує свій шлях довкола міста, щоб за півгодини, в акурат за п’ятдесят кроків од іншого кінця проходу, хлюпати через вінця греблі і з шумом кидатися геть.
Ближній кінець проходу виходить на Пекарську. На розі сусіднього будинку над лядою висить табличка:
«ФАБРИКА ОСТАННІХ ПРИСТАНОВИЩ…»
Колись там було написано: «Точильник і трумнар». Це можна чітко розібрати, коли табличка натягується дощовою водою і раптом вимальовується старий шрифт.
Щонеділі пан Мучелькнаус, його половина — Аґлая та їхня дочка Офелія йдуть у церкву і сідають усім посімейством на перший ряд. Інакше кажучи, пані з панночкою сідають на перший ряд, а пан Мучелькнаус обирає собі місце в третьому. Скраєчку, під дерев’яною фігурою пророка Йони, де темно хоч оком світи. Яким смішним зараз, відколи спливли за водою довгі літа, здається мені все це, і яким невимовно сумним!
Пані Мучелькнаус завжди одягнена в чорний шурхітливий шовк, а під ним уже не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий домініканець», після закриття браузера.