Читати книгу - "Тiло™"

— Прости мені.

Юрко не відповів. Просто вужем відповз подалі в темний закуток і принишк.

Настоятелька повернулася до свого кабінету і знову втупилася в застиглі очі Божої Матері. Із мертвого дерева — крапля за краплею — брунатно стікала живиця. Ікона мироточила. Стара черниця заклякла, нездатна вирішити, що їй із цим непроханим дивом чинити — затаєно змовчати чи гучно бити на сполох…

Зрештою впала навзнак і почала гарячково молитися. На все воля Божа. А раптом її дітям пощастить, і старий, забризканий багнюкою фургон не дістанеться місця призначення, а просто зірветься в гірське провалля?

Роздiл I

Доктор Паскуда

Літо, 2053 рік США, Портленд, штат Орегон

1

Невиспане місто, по живому здираючи з себе кудлаті залишки сну, ковтало поспіхом зварену каву, смажило яєчню й робило тости, приймало душ, чистило зуби, вдягалося, взувалося, шукало довбані ключі від «фольксвагена» й урешті, знервоване тими пошуками, розлитою кавою, несмачною яєчнею, підгорілими тостами, запізнюючись, мчало на роботу.

Дорогою встигало полаятися по телефону із дружиною за те, що не погодувало кота та й сміття знову не винесло; продемонструвати середній палець сусідам по нещастю, котрі так само не тямилися з люті, прикуті до кермівок своїх машин у цьому пеклі-заторі, і теж кричали на когось по телефону; відхопити зауваження від патрульного з наступним складанням протоколу і, звісно ж, укотре набрехати щось шефові стосовно причин свого (вже шостого за цей місяць) запізнення на роботу.

Шефові, ясно, будуть до сраки всі жалюгідні спроби виправдань-вибачень із наступним «цього більше ніколи не повториться, сер!..», і місто отримає шосте за цей місяць адміністративне попередження.

І так день за днем. Місто стомилося. Воно благало пощади.

А впіймавши зненацька своє відображення у дзеркалі заднього огляду, враз остовпіло. Неголений чоловік зі скуйовдженим волоссям та перекошеною краваткою був цілковитим йому незнайомцем. Замість міста в маленькому люстерку облаштувався хтось інший. Те саме було сьогодні вранці й у великому, спітнілому від гарячої пари, дзеркалі ванної. І вчора, у торговельному центрі, де місто зупинилося перед блискуче-дзеркальною вітриною ювелірної крамнички, аби купити щось для дружини з нагоди річниці шлюбу…

Чиєї дружини? Якого шлюбу?

Розвернувши свою автівку на сто вісімдесят градусів, місто брутально виїхало на зустрічну і на шаленій швидкості вперіщилося в бетонну стіну.

Того дня в різних районах Портленда сталося ще п’ять подібних випадків. Але майже ніхто не загинув. Тому що бригади «швидкої», котрі за лічені хвилини опинилися на місцях інцидентів, доправили самогубців не в звичайний шпиталь, а до спеціалізованої клініки, що належала новітній медичній корпорації під дещо ексцентричною назвою «ТІЛО™».

Не встигли забрати лише того, на «фольксвагені».

2

— Ентоні Келлер, тридцять сім років, — продзижчав у телефонній слухавці бездоганно поставлений, стерильно-мелодійний голос молодшої асистентки. — Шість місяців тому перебував на останній стадії раку крові. Численні пересадки кісткового мозку не дали нічого. Згодом потрапив на лікування до однієї з закритих клінік корпорації «ТІЛО™». Звісно, цілковите одужання. Щоправда, за два тижні почав виявляти ознаки глибокої депресії, замкнувся в собі, став дратівливим, розгубленим. І найголовніший симптом — кілька днів тому Келлер перестав упізнавати себе у дзеркалі…

Кремезна, наче витесана з каменю, постать головного лікаря, що завмерла на тлі широкого панорамного вікна з найкоштовнішим краєвидом квітучого передмістя Портленда, навіть не здригнулася:

— Наш пацієнт, — здавалося, глибокий хрипкувато-застуджений голос, що ламаною англійською озвався у відповідь жіночому, існував окремо від постаті. — То якого біса наш пацієнт потрапив до муніципального шпиталю? — в голосі проступив метал. — Подзвоніть і скажіть, хай повернуть тіло. Це власність клініки.

— Буде зроблено! — скрикнула асистентка.

Головний лікар роздратовано жбурнув слухавку на місце. Зупинив погляд на чорному телефонному апараті з минулих часів. На відміну від решти владних та приватних структур, що послуговувалися просунутими відеофонами, повсякчас потерпаючи від хакерських атак, корпорація «ТІЛО™» використовувала для внутрішнього зв’язку старомодні телефонні комунікації. Їхнє конфіденційне й безперебійне функціонування забезпечувала власна відокремлена АТС, про місцезнаходження якої не знали навіть її безпосередні працівники (на роботу й назад їх возили із зав’язаними очима).

Схопивши телефонний апарат, лікар пожбурив його добре натренованою лівою рукою в куленепробивне скло панорамного вікна кабінету. Важко перевів подих.

Він був шульгою. А якось почув (вже й не пригадати, від кого), що ліворукі зазвичай стають людьми виняткової долі і таланту. Або ж особами, неймовірно витонченими у всіляких паскудствах. Стосовно себе він давно схилявся до другого варіанту. Стиснув кулаки. Зблиснув недобрими, як у вовкулаки, вугільно-чорними очима. На вигляд лікареві було років сорок, та, якби хто взявся старанно відраховувати літа від дати народження, вказаної в його новенькому американському паспорті, заледве набралося б тридцять три. Недобра вдача додавала років. Зраджувала сивина в чорному, аж до смоляного, довгому волоссі, зібраному на потилиці в жмут… Тож ніхто й нізащо не назвав би його красенем, принаймні не в пишно-повноцінному значенні цього слова. Бо краса покликана вабити, а не відштовхувати. Краса — це гармонія. А гармонії в грубих, покреслених слідами від шрамів, завжди насуплених рисах його обличчя анітрохи не відчувалося. Оточення, мабуть, бачило в ньому неоковирний витвір якогось божевільного Франкенштейна нового часу, котрому катастрофічно бракувало почуття міри у творчості, коли він ліпив докупи цього чоловіка за своєю подобою.

Але ж, на диво, витвір зажив собі власним життям, і в житті тому, схоже, вистачало всього потроху. Колеги й пацієнти переважно його сахалися, оминали десятими дорогами, а дехто навіть божився, що на власні очі бачив, як вночі він перекидається на вовка, виє на місяць й вистрибує у вікно. Немовлята в його присутності заходилися від плачу. Жінки, що траплялися йому до ліжка, не прагнули від нього шлюбних зобов’язань, не уявляли його батьком своїх дітей і не завжди вірили, що він лікар за фахом. Таку зовнішність міг би мати серійний убивця-різник, та аж ніяк не лікар, котрому належало рятувати й утішати людей.

Утішати він не вмів, рятувати мусив.

Він ненавидів свою роботу. Вона ж, видається, з нього просто насміхалася, часом змушуючи до вчинків, за які згодом він ненавидів уже себе. І ледве чи можна було щось змінити… У такі дні він почувався генеральним директором пекла.

А рай був зовсім поряд. Просто за широким панорамним вікном із куленепробивного скла.