Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Але наприкінці серпня наш репертуар дещо зблякнув від безкінечних повторень, і саме тоді у Ділла виникла ідея виманити Примару Редлі.

Садиба Редлі причарувала Ділла. Попри всі наші застереження й пояснення, вона притягувала його до себе, як місяць притягує океан, але Ділл не наважувався заходити далі вуличного ліхтаря на розі,— це відстань достатньо безпечна від воріт Редлі. Отам він стояв, охопивши руками товстий стовп, і все дивився і мріяв.

Садиба Редлі випиналася крутою дугою поза нашим будинком. Якщо йти на південь, можна було побачити ґанок; потім тротуар різко повертав і огинав подвір’я. Будинок був невисокий, колись білий, з широкою галереєю і зеленими віконницями, але все давно потемніло і злилося з сірим двором. Гнила від дощів покрівельна дранка висіла по краях веранди; крислаті дуби не пропускали сонячного проміння. Залишки штахетів похилилися як п’яні, охороняючи двір — «підметений» двір[5], який ніколи не підмітався і майже весь заріс бур’янами.

В цьому будинку домував злобливий привид. Подейкували, що він існує, але ми з Джемі ніколи його не бачили.

Подейкували, що він виходить ночами, коли не видно місяця, і зазирає у чужі вікна. Якщо у когось замерзали азалії від раптового похолодання, значить, то він на них дмухав. Будь-який таємний злочин, скоєний у Мейкомі, був його справою. Якось усе місто збентежили моторошні нічні пригоди: курчат, домашніх котів і песиків знаходили жорстоко понівеченими; і хоча з’ясувалося, що винуватцем був Едді-Вар’ят, який потім утопився у Чорториї Баркера, люди і далі скоса поглядали на Садибу Редлі, не кваплячись відректися від своїх початкових підозр. Жоден негр не наважувався пройти повз Садибу Редлі уночі, а перебігав на протилежний бік вулиці, та ще й насвистував, щоб відігнати страх. Подвір’я мейкомської школи межувало з задвірками Садиби, і з їхнього боку на шкільний майданчик сипалося безліч горіхів, але ніхто з дітей і пальцем їх не торкався: кому ж не відомо, що горіхи Редлі отруйні! Якщо бейсбольний м’яч залітав на подвір’я Редлі, він без зайвих питань уважався втраченим.

Нещастя цього дому почалися задовго до того, як народилися ми з Джемі. Родина Редлі, яку б радо прийняли будь-де в нашому місті, трималася відлюдькувато, а такі схильності не віталися й не пробачалися. Вони не ходили до церкви, хоча у Мейкомі це головна розвага, і молилися у себе вдома; місіс Редлі майже ніколи не заходила до сусідів на каву і зовсім ніколи не відвідувала місіонерських зборів. Містер Редлі ходив щодня рівно о пів на дванадцяту в середмістя і повертався вже о дванадцятій, іноді з великим коричневим пакетом, у якому, як припускалося, приносив харчі для сім’ї. Я так і не дізналася, чим заробляв на життя містер Редлі,— Джемі казав, що він «купує бавовну», це така ввічлива форма замість «байдики б’є»,— але подружжя Редлі та їхні двоє синів жили тут споконвіку.

Віконниці й двері будинку Редлі не відчинялися навіть у неділю, і це також суперечило звичкам Мейкома: зачинені двері означали або хворого в хаті, або холод. Неділя вважалася офіційним днем для візитів: пані затягувалися у корсети, чоловіки надягали піджаки, а діти взували черевики. Але нікому б і на думку не спало піднятися на ґанок Редлі недільного пообіддя й озватися до хазяїв. У їхньому будинку не було скляних дверей. Якось я спитала в Атикуса, чи мали вони їх колись, і він сказав — так, але ще до мого народження.

Згідно з місцевою легендою, коли молодший із синів Редлі був ще підлітком, він зв’язався з молодими Каннінгемами з величезного і безладного клану Каннінгемів, який мешкав у Старому Саремі на півночі округу, і ці шибайголови згуртувалися у щось на кшталт банди, чого в Мейкомі зроду не бувало. Вони не завдали багато шкоди, але місто тільки про них і гуділо, і троє проповідників засуджували їх публічно з церковних кафедр: вони вешталися біля цирульні; вони їздили автобусом до Еботсвіля по неділях і ходили там у кіно; вони з’являлися на танцях у горезвісному прибережному ігорному кублі — таверні «Крапля роси і притулок рибалки»; вони намагалися підпільно гнати віскі. Ніхто у Мейкомі не наважився натякнути містеру Редлі, що його син потрапив у лиху компанію.

Якось увечері ці хлопці аж надто розбешкетувалися і почали їздити задом наперед по центральній площі на чиїйсь позиченій напіврозваленій автомашині, вчинили опір старезному судовому посильному містеру Коннеру, який спробував був їх зупинити, і замкнули його у флігелі за будинком суду. Все місто вирішило, що час вжити заходів; містер Коннер повідомив, що впізнав кожного з хлопців і що він твердо налаштований домогтися для них покарання, отже вся ватага постала перед суддею у справах заповітів за звинуваченням у непристойній поведінці, у порушенні спокою, в образах словами і дією, а також у вживанні лайливих і богохульних слів у присутності жінок. Суддя спитав у містера Коннера, чому той включив оте останнє звинувачення; містер Коннер пояснив, що вони лихословили достатньо голосно, щоб їх могла почути кожна леді у Мейкомі. Суддя прийняв рішення послати порушників до ремісничого училища штату, куди подеколи відряджали хлопців бодай для того, щоб забезпечити їм харчування й відносно пристойне житло: училище аж ніяк не в’язниця, і жодного безчестя у тому не було. Містер Редлі мав щодо цього іншу думку. Якщо суддя звільнить Артура, містер Редлі сам припильнує, щоб Артур більше нікому не завдавав турбот. Знаючи, що слово містера Редлі — золото, суддя радо погодився.

Всі інші хлопці пішли до училища й отримали найкращу середню освіту, яку тільки міг дати штат; один з них потім навіть закінчив інженерний факультет в Оберні. Двері будинку Редлі більше не прочинялися ні в будні, ні в свята, а сина містера Редлі ніхто не бачив наступні п’ятнадцять років.

А там прийшов день, який Джемі нібито пам’ятав: Примару Редлі побачили і почули декілька людей, хоча й не сам Джемі. Брат казав, що Атикус головно відмовчувався, коли Джемі розпитував його про сім’ю Редлі: варто було тільки спитати, як Атикус одразу ж пропонував йому займатися власними справами і не лізти в чуже приватне життя, бо Редлі мають на нього право; але після того випадку, як розказував Джемі, Атикус тільки хитав головою і