Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

Ірка в розпачі кинула столик, потім нахилилася, аби підняти його із землі… Аж раптом позаду залунав легкий шурхіт шин. Ірка озирнулась. Підстрибуючи на розбитій стежинці, чорний джип сунув прямо на неї. Здригнувшись від несподіванки, Ірка відступила до хвіртки. Темна громада спинилася, повністю перекриваючи вихід із провулка. Водійське скло опустилося вниз… Ірка знову відступила…

Із глибини салону почувся роздратований чоловічий голос:

— Дівчинко, а де тут живе… — раптом голос змовк, і з салону висунувся дебелий чолов’яга років тридцяти п’яти. — Опа, я тебе впізнав! Саме ти мені й потрібна! — скрикнув він.

Ірка перевела подих, і полегшення в її душі миттю змінилося на невдоволення. Вона теж упізнала свого співрозмовника.

Чоловік тим часом виліз із машини й скривився: після прохолодного салону серпнева спека немовби оглушила його. Він спинився перед Іркою, явно чекаючи, що дівча запросить його до будинку.

Ірка приречено зітхнула. Хоч гість і непроханий, але ж не тримати його на порозі.

— Проходьте, — знехотя процідила вона, — он туди, на лавочку під яблунею, — і посторонилася, пропускаючи до будинку бізнесмена Іващенка, якого відьма-початківець Ірка Хортиця вже одного разу ледь була не зжила зі світу.

Розділ 3

Відьми вроздріб і оптом

Ірка тихенько зазирнула до будинку. Зазвичай бабця не дуже придивлялася, хто приходить до Ірки в гості. Але дорослого дядечка на дорогезному джипові могла й засікти, і тоді вже запитань не обберешся. Але здається, на цей раз Ірці пощастило. Бабуся, ще й досі важко дихаючи після ранкового скандалу, стояла посеред вітальні й гнівно шурхотіла сторінками телепрограми. Нарешті вибір було зроблено і, продовжуючи обурено сопіти, вона плюхнулась у крісло. Клацнув пульт, розкішна красуня посеред такої ж розкішної кімнати театрально заламала руки й закричала щось про неземну любов. На бабусиному обличчі нарешті з’явився спокій.

Ірка задоволено кивнула. Усе, можна вважати, що бабці немає вдома. Тепер не те що на джипі, а на танкові можна приїздити — вона все одно не помітить. Дівчинка знехотя потяглася до столика під яблунею, де, витираючи піт широкою картатою хусткою, сидів бізнесмен Іващенко.

— Що, зранку красу наводила? — зиркнувши на Ірку, спитав бізнесмен.

— Яку ще красу? — отетеріла Ірка.

— Та біля очей лишилося, — ніяково гмукнув Іващенко. — Яєчна маска, чи що? Моя дівчина їх теж робить.

Ірка відколупала з повіка плівку присохлого білка.

— Авжеж, маска, — похмуро буркнула вона. — Косметична. Яйце з розчавленим помідором і цілим кабачком. Накладається на базарі.

— А чому на базарі? — не зрозумів Іващенко.

— Там від фруктових випарів повітря для шкіри дуже корисне, — люб’язно пояснила Ірка. — Так своїй дівчині й перекажіть.

— Моя дівчина на базар не ходить, ми хатню робітницю маємо, — відповів Іващенко, остаточно розгубившись.

— Нічого, заради краси можна й сходити. Нехай стане посеред базару, яйцем і помідором намажеться, а кабачком розітреться…

Ірка почала дратуватися. Хатня робітниця в них, бачте! Він що, сюди приперся про хатню робітницю розповідати?

— Ага. Ну так, — невиразно пробелькотів Іващенко і змовк, нерішуче зиркаючи на непривітну господарку. Ніяково посмикав краватку, немовби та його душила. Поводив пальцем по погано обтесаному краю стола.

Ірка мовчала, зовсім не збираючись допомагати бізнесмену. І більше б за все її влаштував варіант, якби гість забрався з її садка, так і не зважившись на розмову.

Але Іващенко недарма був великим бізнесменом. Набравши повні груди повітря, як перед стрибком із вишки, він випалив:

— У мене є компаньйон. Тобто був компаньйон.

Ірка знизала плечима. Ні, він не про хатню робітницю прийшов розповідати, схоже, він вирішив познайомити Ірку з усім своїм сімейством. Ось уже й до компаньйона дійшло, скоро про собак із кішками розповідатиме.

— Отже, недавно мій компаньйон зник. Утік. І прихопив із собою дуже велику суму. Величезні гроші, ти собі навіть не уявляєш які! А найголовніше те, що це не наші з ним гроші. Це гроші наших партнерів. Вони нам бабки під один проект дали. А тепер, сама розумієш, ані проекту, ані грошей, самі лише неприємності.

— Зверніться до міліції,— без жодного інтересу буркнула Ірка. Розмова викликала в неї дедалі більший подив.

В Іващенка смикнулися куточки рота: він чи то посміхнувся, чи то скорчив гримасу.

— Ні, в міліцію не можна, — пробелькотів він і швидко заспокоїв Ірку: — Ти не хвилюйся, я до тих ментів уже приватно звертався. На мене один дуже крутий майор працював.

— А я, взагалі-то, й не хвилююся, — відповіла Ірка.

— Та все одно дарма, — не слухаючи її, вів далі Іващенко. — Я й свою службу безпеки залучив, і до цих, що шпигунів ловлять, ходив, і комп’ютерних хакерів наймав, аби вони трансфери по банках відслідковували… Усі з мене гроші взяли, а потім руками розводять. Кажуть: жодних слідів! Коротше, для мене — повний кінець світу, хоч бери та вішайся! — Іващенко зсунув краватку на бік, немов і справді збирався повіситись прямо тут, на Ірчиній яблуні.— Саме тут я й згадав про тебе! Дав своїм хлопцям завдання… Вони, звісно, лаялися: ні ім’я, ні прізвища, ні тобі фотографії, тільки опис та приблизний вік… Але нічого: побігали, пометушилися, і бачиш — знайшли тебе, Ірко Хортице.

— І навіщо ж я вам знадобилась? — Ірка витріщилася на Іващенка з таким самим подивом, як нещодавно на бабусю.

Бізнесмен ніяково відвів очі вбік, поворушив губами, немовби куштуючи несказані слова на смак, і нарешті випалив:

— Я знаю, що ти відьма!

— Чого це ви лаєтесь? — ображено скривила губи Ірка. — А ще дорослий, називається!

Але тепер, коли найголовніше було вже сказано, Іващенко позбувся своєї розгубленості й перейшов до справи.

— Не мороч мені голову, дівчинко, — з тихою зміїною пестливістю прошипів він. — З пам’яттю в мене все гаразд і з мізками так само. Думаєш, я не пригадую, як ти на мітлі літала?

— На рогачі,— набурмошено виправила його Ірка.

— Для мене це несуттєво, — відмахнувся Іващенко. — А ще я пригадую, як ти обернула одну пані на копицю сіна!

— Це не я! — знову запротестувала Ірка. — Вона сама! Я просто не дала їй перевтілитися назад! А відьом не буває, ви ж самі тоді сказали!

— Несподіванка… Потрясіння… Шок, — відчеканив Іващенко. — Але пізніше в мене був час усе добре обмізкувати. І я зрозумів: ніхто, крім відьми, не міг таке виробляти! А знаєш, що ще? Я пригадав вашу розмову в