Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки — надлюдина.

5

По цих словах Заратустра знову подивився на людей і замовк. «Стоять собі,— сказав він до серця свого,— і сміються. Ні, не розуміють вони мене, слова мої не для їхніх вух.

Може, треба спершу повідривати їм вуха, щоб вони навчилися слухати очима? Може, треба гримотіти, як литаври чи як проповідники каяття? Може, вони вірять тільки недорікам?

У них є те, чим вони пишаються. Але як вони називають те, що додає їм пихи? Вони називають це вихованням, освітою — ось що різнить їх від козопасів.

Тим-то вони й не люблять, коли хтось, говорячи про них, уживає слово «зневага». Отже, промовлятиму до їхньої пихи.

Отже, я казатиму їм про того, кого найбільше зневажають, а це — остання людина».

І так сказав Заратустра людям:

— Настає той час, коли людина поставить собі за мету саму себе. Настає той час, коли людина посіє зерно найвищих своїх сподівань.

Її нива для цього ще досить родюча. Але нива ця колись зубожіє і виснажиться, і вже не зросте на ній жодне високе дерево.

Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе пустити стріли своєї пристрасті вище й далі за людину, а тятива її лука розучиться бриніти!

Кажу вам: треба ще мати хаос у собі, щоб народити танцівну зірку. Кажу вам: ви ще маєте хаос у собі.

Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе народити зірки. Лихо! Настає час того, кого найбільше зневажають, того, що вже не може зневажати себе.

Дивіться! Я показую вам останню людину.

«Що таке любов? Що таке творення? Що таке пристрасть? Що таке зірка?» — так запитує остання людина і кліпає очима.

Земля змаліла, і на ній вистрибує остання людина, роблячи все мізерним. Рід її незнищенний, як земляні блохи; остання людина живе найдовше.

«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди й кліпають очима.

Вони покинули краї, де було важко жити, бо їм забаглося тепла. Вони ще люблять ближнього і труться біля нього, бо хочуть тепла.

Хворіти й не довіряти — це, як на них, гріх, і ходять вони обачно. Тільки дурні ще спотикаються об каміння чи об людей!

Час від часу трошки отрути — будуть приємні сни. А в кінці багато отрути — для приємної смерті.

Вони ще працюють, бо праця — розвага. Одначе пильнують, щоб розвага їх не стомила.

Ніхто вже не стає ні бідним, ні багатим — і те, й те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота коритися? І те, й те завдає надто багато клопоту.

Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні,— хто має іншу думку, той сам іде в божевільню.

«Колись увесь світ був божевільний»,— кажуть найхитріші й кліпають очима.

Вони розумні й знають усе, що було колись, отож насміхатися можна без кінця-краю. Вони ще сваряться, проте швидко миряться, щоб не завдати шкоди шлункові.

Вони мають свою невеличку втіху вдень, і мають свою невеличку втіху вночі — та здоров'я шанують.

«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди й кліпають очима.

Тут закінчилося перше Заратустрине слово, зване ще «переднім словом», бо в цьому місці Заратустру урвав радісний крик юрби.

— О Заратустро,— гукала вона.— Дай нам останню людину, зроби нас цими останніми людьми! І ми подаруємо тобі надлюдину!

І юрба раділа, і всі прицмокували язиками. Та Заратустрі стало сумно, і сказав він до серця свого:

Вони не розуміють мене — моє слово не для їхніх вух.

Мабуть, надто довго я жив у горах, надто часто прислухався до струмків та дерев — тепер я звертаюся до цих людей, як до козопасів.

Непохитна душа моя і ясна, як гори на світанку. Та вони гадають, що я холодний і люблю моторошні жарти.

І ось вони дивляться на мене й сміються,—а сміючись, ще й ненавидять мене. У їхньому сміхові — крига.

6

І тоді сталося таке, що всі уста заніміли й усі погляди застигли. Бо тим часом канатоходець узявся до своєї справи — вийшов із дверцят і рушив по линві, напнутій між двома вежами, тобто над базаром і над людьми. Саме коли канатоходець здолав половину шляху, дверцята відчинилися вдруге, з них вискочив строкато, як блазень, одягнений парубійко і швидко почав наздоганяти першого.

— Хутчій, кульгавий! — лунав його страшний голос.— Хутчій, ледацюго, перекупнику, набілена пико! А то полоскочу тебе закаблуком! Що ти тут робиш, між вежами? Твоє місце у вежі, тобі треба сидіти там, а не заступати дорогу кращому від себе! — Із кожним словом він усе ближче й ближче підходив до першого, а коли опинився від нього лише за крок, то сталося щось жахливе, отоді всі уста заніміли й усі погляди застигли: він по-сатанинському вереснув і перестрибнув через того, хто був на його шляху. А той, побачивши, що суперник перемагає, розгубився, похитнувся на линві, кинув жердину і навіть швидше за неї, вимахуючи руками й ногами, шугонув додолу. І базар, і люди стали схожі на море, коли налітає буря,— всі стрімголов кинулися врізнобіч, а насамперед звідти, де мало гримнутись тіло.

Та Заратустра не рушив з місця, і просто біля нього впало тіло, розбившись і понівечившись, але й далі зберігаючи життя. За хвилю розбитий прийшов до пам'яті й побачив Заратустру, що стояв біля нього навколішки.

— Що ти тут робиш? — промовив нарешті він.— Я давно знав, що чорт мене перечепить. Тепер він тягне мене до пекла. Хочеш стати йому на заваді?

— Заприсягаюся честю, друже,— відповів Заратустра,— немає нічого, про що ти кажеш,— ні чорта, ні пекла. Твоя душа помре ще скоріше, ніж тіло,— не бійся ж нічого!

Чоловік недовірливо глянув на Заратустру.

Коли ти кажеш правду,— озвався він,— то я, втрачаючи життя, нічого не втрачаю. Я не набагато кращий за тварину, яку штурханами й голодом навчили танцювати на линві.

— Не зовсім так,— промовив Заратустра.— Ти з небезпеки зробив собі ремесло,— а за це зневажати не можна. Тепер ти гинеш від свого ремесла, і за це я хочу поховати тебе своїми руками.

На ці слова вмирущий уже нічого не відповів, тільки поворухнув рукою, ніби хотів потиснути руку Заратустрі на