Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

— Ніхто не знає?! — заревів я. — Тобі віддали мого сина, мого єдиного сина, а тепер ніхто не знає?!

Злість охопила мене, а потім смуток. Злість була левом, який розірвав мою душу на шматки, смуток був рікою, що нею плила моя душа.

Де їх тепер шукати? Де тепер знайду я Пенелопу, мою кохану, жінку, яку я залишив двадцять років тому, після чого все моє життя стало схоже на сон? Де тепер я знайду Телемаха, мого сина, плоть від плоті, воля від волі, він шукатиме мене в цьому безумному морі, а я шукатиму його, і ми знайдемо один одного лише на дні морському.

Я мав кликати богів, я мав шукати їхньої поради, я мав приносити їм жертви. Але чи скажуть вони мені правду? Чи не ошукували вони мене всі ці двадцять років? Чи не водили вони мене манівцями цим безкраїм морем, замість того, щоб повернути мене додому, де я міг би, як і інші смертні, відчути спокій?

Чоловіки плачуть лише тоді, коли втрачають тих, кого люблять. Чоловіки плачуть лише тоді, коли вулкан вибухає в їхніх душах, розриваючи їх на сотні маленьких сердець, їхні сльози — це лава, їхнє ревіння — це шум Тартару.

Ніщо тоді не може їх зупинити. Зі сліз їхніх народжується ріка, яка вливається в землю, яка перетворює пустелі на зелені поля, яка дає вирости травам і деревам.

Сліз моїх тепер уже ніхто не зупинить.

* * *

П’ять місяців і шість днів минуло відтоді, як я повернувся на землю Ітаки.

І тоді я відчув, що море знову кличе мене.

Що я не знайду Пенелопи і Телемаха, якщо не пройду шлях спокути. Якщо не здійсню своєї подорожі знову, замолюючи провини та благаючи прощення.

Колись я перемагав ворожі армії, плюндрував міста і вбивав велетнів. Сила моя була завжди зі мною, тримала мене рівно під ударами смертних і безсмертних, я нічого не боявся, я приручив свій страх, я тримав його глибоко під землею. Але за кожною силою стоїть жорстокість, за кожною впевненістю стоїть сліпота.

Коли ти зазнаєш поразки, твої очі починають бачити правду. Коли тобі боляче, біль інших врізається в твою душу, як ворожа стріла.

Я зруйнував Трою, і тисячі людей залишилися без того, що вони люблять. Гектор помер, Пріам став жебраком, Гелену забрав Менелай, чоловік, від якого пахне минулим.

Я закохав Навсикаю в себе, але потім пішов від неї у море. Я покинув її, щоб ніч самотності розривала її. Де тепер її серце? Хто врятує її від хижака?

Я віддав своє кохання Цирцеї та Каліпсо — і лишив Пенелопу без чоловіка, а Телемаха без батька. Чи захочуть вони мене бачити? Так, але тільки для того, щоб плюнути мені в обличчя.

Боги карали мене, насилали на мене бурі, позбавляли мене пам’яті, вбивали моїх воїнів — але тільки тому, що я образив їх. Ніхто не прийшов до мене і не сказав: Одіссею, ти винен перед тими, кого любив, перед тими, хто не заподіяв тобі нічого злого. Ось твоє покарання, пройди його від початку до кінця, випий цю чашу до дна.

Але коли заслона спадає, ти сам бачиш, які великі тіні за твоєю спиною.

І тоді ти хочеш лише одного: прожити своє життя наново. Виправляючи свої помилки, замолюючи свої провини, стираючи свої сліди, даруючи благо там, де досі ти ніс зло.

Дехто каже, що хотів би прожити своє життя знову, нічого не змінюючи, ні про що не шкодуючи. Я не з таких.

Я з тих, хто завжди прагне чогось іншого. Хто завжди питає себе, що було б, якби я піднявся на інший корабель.

Так, тепер я хочу прожити своє життя інакше. Прожити його навпаки.

Я плистиму назад, від Ітаки до Трої, я знову почую спів Сирен, я знову боротимуся з морськими монстрами, Сциллою та Харибдою, я побачу Каліпсо та Цирцею, я торкнуся тонкої шкіри Навсикаї, чари цих жінок охоплять мене, але цього разу я триматимуся до останнього перед спокусами.

Якщо допливу, я увійду в зруйновану Трою, я відчую на собі її ненависть, я стану жертвою її гніву. Я дозволю троянцям убити мене, розірвати мене на шматки, прив’язати моє тіло до коней та протягнути його тричі навколо міських мурів, як Ахілл тягнув тіло Гектора. Я заслужив на ці страждання, я заслужив на ці приниження.

Світ має повернути собі рівновагу.

* * *

Я зібрав своїх воїнів. Я мав їм щось пояснити.

Але я просто підходив до кожного з них, брав їхні обличчя в свої долоні, і дивився в їхні очі своїми очима, наповненими водою.

Двадцять років життя були марні, читали вони в моїх очах. Я став на хибний шлях, і тепер я маю виправити помилку, читали вони в моєму смутку.

Ні, я не говорив з богами, я не просив їхньої поради, я просто бачу з ясністю те, що маю робити, з холодною чистою ясністю. Боги можуть тебе ошукати, але серце твоє прозоре, як чиста вода.

Ви можете йти зі мною, а можете залишитися, читали вони в моїх очах. Я не пастир вам, я не цар вам, і кожне серце б’ється лише в одних грудях, і кожні слова народжуються лише в одному диханні, я більше не хочу вам наказувати, зі мною піде лише той, хто поділяє мій смуток.

Я повернуся туди, де я мав бути. Я повернуся до моря, з яким я зрісся, яке вже не могло жити без мене.

Я повернуся до Океану, який огортає твердь земну, мов своє дитя. Який був її початком і її межею. Я відчую край землі і край свого життя теж. Я поєднаю в собі скінченність і нескінченність.

Я буду ловцем моря.

Ловцем Океану.

* * *

Коли я розвернув корабель у відкрите море, то підійняв свою руку до небес, прощаючись із землею, що її так любив.

Зграя птахів зірвалася з дерев і полетіла у бік корабля.

Ітака не дала мені щастя, двадцять років блукань не повернули мене додому.

П’ять місяців і шість днів прожив я на березі, на самотньому порожньому узбережжі, чекаючи на Пенелопу, що її волоссям обплітав свою руку, що її в’язки і ключиці я колись цілував, обливаючи їх соком білого винограду.

Але вона вже не чекала