Читати книгу - "Біла ніч"

Вербування часто було успішним.

І зараз, лежачи під розлогим дубом на ще вологій березневій лісовій землі та проводжаючи очима хмарки, гнані вітром над верхівками дерев, хорунжий Східняк подумки доходив висновку: зрадник — один із таких, амністованих.

Хоч нічого дотепер на це не вказувало.

Звали того чоловіка Михайло Голяк.

Кілька днів тому зв’язкова передала Коломійцю грипс, де писалося: до села Мокрець звозять з району молодих хлопаків, котрим виповнилося вісімнадцять. Шерстили всі можливі джерела реєстрації людей, знаходячи рекрутів також на віддалених хуторах. Збирали всіх відловлених у будівлі цукрового заводу, який розорили ще в перші дні війни. Власником був поляк, і щойно він утік під стрімким наступом червоних, як селяни спершу розграбували, а потім запалили власність гнобителя. Дощенту не згоріло, загасили більш прагматичні члени громади. Та відтоді й усі шість наступних років відновити завод ні в кого не дійшли руки.

Німці один час облаштували там табір для полонених, обнісши периметр колючим дротом. Фронт просунувся глибше на схід, споруда виявилася непридатною для такого використання. Тож одних в’язнів розстріляли, інших — погнали далі. А на дріт знайшлися хазяї: хтось однієї ночі змотав увесь, який міг, і невідомо куди подів. Максим почув усе це від Грака, стрільця свого відділу, — дізнавшись, що йдеться про рідне село, він розказав хорунжому все про ту споруду.

Це стало однією з причин, чому Коломієць не поставив під сумнів повідомлення й не взяв на себе клопіт перевірити інформацію детальніше.

Сам Грак, худий, з великими, трохи вирячкуватими очима й кумедними вухами, які псували й без того негеройський вигляд вояка, насправді був чоловіком дуже серйозним. До війни вчителював у Володимирі-Волинському, і польська влада вигнала його за підпис під зверненням проти польського осадництва. Тоді полякам по селах надавали більше преференцій, аби брали землі й облаштовували господарства, натомість українське населення утискали, як могли.

Грак устиг навіть посидіти у в’язниці, причому не лише за Пілсудського, але й за Сталіна, коли помінялася влада. Спершу більшовики випустили Грака як жертву буржуазного польського режиму — але за два роки посадили вже вони, бо вчитель стояв на своєму й постійно говорив про національні утиски, але вже з російського боку. Йому дивом удалося уникнути розстрілу в луцькій тюрмі, улаштованого червоними перед самим відступом[4]. Спершу дістав відстрочку — був розподілений у похоронну команду, а потім скористався нагодою, коли тюремники тікали в паніці. На співпрацю з німцями пішов за наказом районного провідника, далі вчителював уже в рідному селі, а коли почалося повстання — пішов у лісову армію.

Його, язикатого та освіченого, забирали в референти пропаганди, та Грак усякий раз відмовлявся: мовляв, бачить себе лише у війську, рядовим стрільцем, більшої користі принести не в змозі. Зрештою від нього відчепилися, і одного разу колишній учитель опинився в загоні Східняка.

На той момент командування вже вирішило розформовувати великі частини, змінюючи тактику. Це робило повстанців мобільнішими, і невелика бойова група могла зібратися за будь-якої потреби. А виконавши задачу, так само швидко розійтися. Коломієць скоро відчув гарний ефект від того, коли дізнавався: місцеве керівництво НКВС кілька разів рапортувало про ліквідацію його відділу, а потім неприємно дивувалося, діставши прочухана. Адже хорунжий знову завдавав удару, тепер уже — в іншому місці.

Ставши за короткий час одним із тих командирів, що їх ворог уважав невловимими, Коломієць, хоч не хоч, але мусив підтримувати власну репутацію. Йому щоразу надходив наказ щодо тієї чи іншої акції, яка мала додаткове значення, бо проводив її Східняк. Чим злостив чекістів, а розлючений ворог — уже маленький здобуток.

Саме тому звільнення насильно мобілізованих мусило стати не лише справою Максима, а й до певної міри показовою акцією. Рятує рекрутів із полону той самий Східняк, фантом, страшний сон усіх начальників НКВС, від районного до обласного. І це, на додачу, дає людям стимул не боятися мобілізації. Опиратися їй, і взагалі — опиратися.

До всього, інформатор, той самий Михайло Голяк, був, за відомостями Коломійця, залегендований. Зброю склав добровільно, діставши на те відповідний наказ Організації. Улаштувавшись писарем у заготівельну контору, довів свою лояльність до влади. Навіть відзначився, виступивши на кількох мітингах, підписавши кілька листів до центрального партійного керівництва в Києві й надрукувавши патетичну замітку в місцевій комуністичній газеті. Водночас передані через зв’язкових відомості Голяка завжди були правдивими й цінними.

Уже коли все скінчилося й відділ Східняка вирвався з пастки, утративши чимало вояків, Максим зрозумів: ті повідомлення не мали великої ваги. Так, дрібниці, які агентові напевне дозволили здавати. А його групу заганяли старанно, обережно, ретельно, зі знанням справи.

…Їм не лишали часу. Двадцять третього березня всіх, кого тримали на занедбаному заводі в Мокреці, збиралися везти до Володимира, на збірний пункт. Звідти — до найближчої залізниці, на Ковель. Там — по вагонах, і вперед, на Захід. Відмова прирівнюється до дезертирства, за таке закони військового часу нічого, окрім розстрілу, не передбачають. Тож Коломієць довго не думав: короткий та стрімкий рейд. Зробити все швидко, не дати очухатися. Якщо рекрутів повезуть вантажівкою, там буде більше охорони. І головний розрахунок — у селі не чекають. Коли вже готуватися до нападу, то лише дорогою.

Не тягнули, зібралися оперативно. На марші не зупинялися, вийшли, щойно сонце сіло, до ранку дісталися місця. Сіріло, та чекати Максим смислу не бачив. Навпаки, досвід свідчив: саме в такий час краще атакувати. Та без розвідки однаково ніяк.

Пішли четверо: Східняк, Грак як тутешній, котрий пройде із заплющеними очима, кирпатий коротун, який називався Тихим, та рябий неговіркий Зима. Рухалися в ранковому тумані, немов пливли. Обігнули село, оминувши північну околицю й вийшовши до невисокої мурованої споруди з майже повністю зруйнованою огорожею.

— Тихо, — мовив Максим самими губами, підкріпив наказ жестом і примостився за найближчими кущами, примружившись і дослухаючись до темряви.

Поруч присів Грак, поправивши обтріпану шапку, збивши її на потилицю та відкривши при цьому ліве вухо.

— Отож. Тихо.

— Хіба погано?

— Та хай би чулося щось. А то, друже Східняк, ніби життя нема.

За час, що довелося воювати з Граком, хорунжий зауважив одну його особливість — постійні сумніви. Ні, колишній учитель не сумнівався в загальних, базових принципах боротьби, яку свідомо вів ось уже десять років. Та повсякчас мав сумніви в доцільності тих чи інших дій, сприймаючи все довкола як плетиво таємних знаків, до яких варто дослухатися. Сидячи в засідці, Грак міг бурчати з