Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

«Даниил Романович Галицкий (1201–1264), князь галицкий и волынский, сын князя Романа Мстиславовича… В 1221 стал княжить на Волыни и в 1229 завершил объединение волынских земель. В 1223 участвовал в сражении на р. Калка против… татар, в 1237 — против Тевтонского ордена. В 1238 Д(аниил) Р(оманович) овладел Галичем, передав Волынь брату Василько Романовичу, а затем занял Киев…» [25, т. 7, с. 526].

Мені іноді молоді так звані патріоти закидають, що не слід користуватися російськими сфальшованими джерелами. Та якщо навіть російські фальшивки не можуть заперечити величі українського (руського) князя, а змушені визнавати її, — то є найпотужніші докази української історичної правди. Бо сьогодні уже не треба нікого переконувати у фальшивості викладу російської історії.

Не будемо переповідати весь шлях боротьби князів Данила й Василька за спадщину батька. Зазначимо: до навали на Русь війська хана Батия землі Київщини, Поділля, Волині, Полісся та Галичини входили до володінь Великого Галицько-Волинського князівства.

За часів добатиєвої навали на Русь, тобто до 1240 року, відзначимо тільки розгром братами Данилом Галицьким та Васильком Волинським у 1237 році Тевтонського ордену під Дорогичином.

То було перше вторгнення католицького Тевтонського ордену на Русь. Уже значно пізніше московські владоможці, мавпуючи, вигадали для себе, на противагу Данилові Галицькому, так званого Олександра Невського, а на противагу розгрому Тевтонського ордену 1237 року — так звану Чудську битву 1242 року.

Католицький престол кинув свій найкращий орден — Тевтонський на прибалтійські народи у 1231 році. Як пише литовський професор Алфредас Бумблаускас «…хрестоносці вже протягом першого десятиліття завоювань (1231–1242 роки) збудували у Пруссії приблизно 29 мурованих замків… для всіх 20 комтурій ордену (основних адміністративних центрів Тевтонського ордену)…» [83, с. 37].

«У 1235 р. Папа Григорій IX своєю буллою об’єднав Ордени добжинців і мечоносців з Тевтонським орденом. Саме цього року польський князь Конрад Мазовецький підступом захопив руські землі між ріками Нуром і Західним Бугом та волинське місто Дорогичин. Не маючи змоги утримати ці землі в покорі, в 1237 році Конрад Мазовецький передає ці землі Тевтонському ордену» [166, с. 40].

Маймо на увазі, що обидва ордени (Тевтонський орден мечоносців і Лівонський орден хрестоносців) саме для вихрещення язичників та схизматів, тобто русичів-українців, у католицьку віру й створювалися. Сьогодні чомусь не прийнято говорити на цю тему. А в ті давні роки хрестоносці проливали нашу кров не задумуючись. Такий був наказ Папського престолу. Недаремно Папа Іоанн Павло II вибачився перед людством за вчинені католицькою церквою гріховні дії.

Проте слід пам’ятати: тільки московська церква ніколи не каялася за свої лиходійства та страшні злочини. Ця церква досі несе гріхи, вчинені проти людства і людяності. Ми пам’ятаємо, як московські священики благословляли російських вояків та їх зброю, що йшли громити жителів Афганістану, Чечні, Грузії тощо.

Ось як молодий історик із Вінниці Ігор Кушко описав давні рішення та дії, вчинені Данилом Галицьким 1237 року під Дорогичином:

«Тевтонський орден починає використовувати ці землі як стратегічний пункт для наступу на Русь, а саме місто Дорогичин — важливий стратегічний центр, що сполучав торговельні артерії європейських держав і Русі (став форпостом наступу на Русь. — В.Б.).

Данило Галицький, розуміючи небезпечність появи Тевтонського ордену на своїх землях, починає готуватися до походу проти тевтонців. Ним був здійснений… (швидкий. — В.Б.) похід на Дорогичин. Цей похід можна вважати класичним… (за правилами. — В.Б.) військового мистецтва.

На початку весни руські війська… (швидким. — В.Б.) маршем дійшли до Берестя. Звідти він мав йти начебто «на ятвягів». За допомогою цих чуток Данилові вдалося приспати пильність хрестоносців і… несподівано… (з’явитися. — В.Б.) під стінами Дорогичина. Данило добре розумів, що штурмувати укріплене місто буде складно, а важкі облогові машини швидким маршем по весняному бездоріжжю підвести було неможливо. Несподівано ввірватись у місто Данило Галицький не міг, бо гарнізон… перебував в умовах підвищеної бойової готовності…

Данилові Галицькому залишилось одне: хитрістю виманити лицарів у поле, розбити їх і «на їхніх плечах» увірватися в місто… Хрестоносці, бачачи нечисленність піхоти,.. на чолі з магістром Бруно кинулись у навальний наступ, але… були зупинені стіною списів… Тим часом з боків і тилу на хрестоносців вдарили кіннота й решта піхоти Данила, які були в засаді… Удар важкоозброєної руської кінноти став для лицарів фатальним. Хрестоносці були наголову розбиті і в паніці кинулися втікати. На їх плечах русичі увірвались в Дорогичин. Всі уцілілі лицарі на чолі з самим магістром Бруно потрапили в полон…» [166, с. 40–44].

Що цікаво уточнити: молодий вінницький науковець Ігор Кушко в описі переможної битви Данила Галицького під Дорогичином користувався виключно посиланнями на українських науковців, немовби забувши про існування давнього Літопису Руського (він — же Іпатієвський літопис). Ще й зазначив у своїй науковій праці:

«Дана тема на сьогоднішній час не має великих публікацій, її можна вивчати тільки по літописних згадках. Певний матеріал на дану тему подали: М. Котляр (3), Г. Вишневська (1), М. Коляндрук (2), І. Крип’якевич (4)…» [166, с. 40].

Нагадаю читачам, що Галицьку частину Руського Літопису (Іпатієвського) історики вважають біографічним матеріалом Данила Галицького, написаним близькою йому людиною. У Літописі Руському практично немає згадки про розгром Тевтонського ордену під Дорогичином.

Послухаємо, що говорить це першоджерело:

«Коли ж настала весна, рушили вони удвох (Данило й Василько. — В.Б.) на Ятвягів.

І прийшли вони до Берестія, [але] ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам — темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони на них із великою силою, узяли город… місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і вернулися обидва у Володимир» [18, с. 392].

По-іншому пише Літопис Руський, ніж те, що нам розповідав молодий вінницький історик. Читаючи літопис, ми б взагалі ніколи не дізналися, що польський князь Конрад І «підступно» поцупив у князя Данила Дорогичин та добровільно передав його Тевтонському ордену. Тому професор Леонід Махновець зробив до цього тексту примітку, де пояснив усе те, що розповів історик Ігор Кушко. Послухаємо: «Ідеться про Орден хрестоносців… У 1237 р. цей орден злився з Орденом мечоносців, і тоді ж (3 березня 1237 р.) Конрад І Мазовецький віддав їм Дорогичин — давньоруський город, який раніше, до Берестія, був удільним центром» [18, с. 392].

Звичайно, й мені би довелося вважати літописного автора, котрий написав так мало і приховано про перемогу свого князя під Дорогичином, людиною неадекватною, та я цього не зробив, став читати Руський Літопис далі. І був шокований, коли на 392 сторінці цього джерела прочитав