Читати книгу - "№1"

ніби виживали, тому керувалися гаслом виживання «будь, як усі». З часом це гасло трансформується в неототалітарне «будь з нами всіма». Ось тобі список усього загальнообов’язкового, що любимо і ненавидимо ми — будь ласка, живи, поклоняйся, шануй і ненавидь, лише не думай, не перезавантажуй, не переосмислюй. Ти ж із нами всіма, еге ж? Ти ж із нами, правда?

На бенефіс колективного «ми» оголошено безкоштовний вхід, і я досі бачу довжелезну чергу охочих на халяву скуштувати загальнообов’язкових спільних цінностей. Таке враження, що нас щовечора обдзвонюють уявний директор і математичка, яка відчуває свою провину і намагається зіпхнути її на вискочку. Оце спільне самозахисне «ми», герметичне й ліниве, дальтонічне й боязке до проявів індивідуальних світовідчуттів, — воно окрилює плазунів. Його є за що любити й боронити.

То були найцінніші миті мого життя. У цьому є щось перверзійне — постійно провокувати арифметич­ну більшість виставляти тебе на середину класу, ніби гар­туючи своє відгалуження від мейнстриму. Я досі вважаю, що усвідомлене ізгойство — це один із найщасливіших станів. Так-так, усвідомлене ізгойство. Люди, які протистоять більшості бодай у чомусь, мусять мати свою середину класу. Тема протиставлення себе більшості завжди мене заворожувала, аж до непристойності. Були моменти, що несамовито хотілося в мегафон кричати триповерхові матюки на зло своєму інтеліґентному вихованню. Бувало, що кортіло демонстративно стояти на своїх двох тоді, коли всі навколо побожно стояли навколішки. Якщо добряче подумати, то в мене назбирається зо два десятки оцих протестних «бувало».

— Чим є належність до більшості? — я й досі не маю відповіді на це запитання, хоча й маю свій досвід перебування в ній.

Більшість завжди комфортніша, вигідніша і менш вимоглива. Більшість — це завжди кількісне поняття, і тільки ідіот зумисне обере менше число. Ясна річ, було би дурнею думати, що свій вчинок у подібному руслі аналізував 10-річний вискочка, який більшу частину життя провів під покровом маминої спідниці та гнітом «правильності». Просто життя на свій розсуд маркує своїх обранців із категорії меншості, воно ніби обирає їх, підставляючи під неусвідомлені сеанси гартування по-живому.

А якби бабця спустила все на гальмах, розрадила мене, заспокоїла, придобрила своїми палюшками зі сметаною, допомогла швидко все забути, замнути цю історію — то яким іншим став би я? Мабуть, нормальним. Жахливе слово. Не певен, що норма взагалі існує. Всі ми виховуємося в нормі та для норми. Виховання — це і є процес онормальнення. Хлопчикам дарувати пістолетики, а дівчаткам ляльки — це нормально. Так скаже кожна людина, розстріляна ляльками. Особистість проявляє себе яксамраз у сутичці зі світом нормальних. Я не знаю інших рецептів. «Більшість», «норма», «будь з усіма» — ці слова придумані лінивими боягузами, які ніколи-ніколи не переживуть найвищого щастя стояти на середині класу.

В університеті ми (знову це солідарне, колективне «ми») вчинили розправу над викладачем філосо­фії. Він чимось нагадував Веселуна У з фільму «Гостя з май­бутнього» — така ж квадратна щелепа, зеківська стрижка і лукаві очі з подвійним дном. Пішов поголос, буцімто нашій однокурсниці він натякнув, що поставить «зарах» узамін на секс. Звісно, це спрацювало як атомна бомба, тим паче надворі були дикі 90-ті роки, такі спраглі на «жовті» сенсації. Ми домоглися аудієнції у ректора, накатали колективну кляузу, з огидою дивилися на тих студентів, які уникали ставити свій підпис під скаргою. Ми вважали їх усеїдними безпринципними істотами, які не хочуть міняти життя на краще і стати на барикаду правди.

Ми влаштували скандал на рівні двох факультетів, про це почали говорити молодші курси, і часто до нас доходили вже модифіковані перекази, збагачені новими «подробицями». В одній із версій ішлося про те, нібито прибиральниця заскочила нашого філософа в кабінеті для практичних занять у місіонерській позі зі студенткою в передоргазматичний момент. Інша версія гласила, ніби філософ винайняв готельний номер, куди привів студентку, а вона своєю чергою намовила свого бойфренда привести шоблу бритоголових пацанів і влаштувати розправу над педагогом. У кожному разі, всі додумані деталі не мали ніякого значення, позаяк вони лише прикрашали основну істину — факт домагання, тож на цьому можна було би зупинитися.

Ми домоглися свого. Ім’я викладача було зганьблено, його з тріском вигнали з університету, інцидент розбив його сім’ю. Ми були задоволені собою. Ми перемогли. Нас переповнювала самоповага. І лише на святкуванні екватора (у студентів це означає рівно половину навчання, не знаю, чи тепер студенти це святкують, а ми святкували, та ще й дуже гучно, в забиченому кафе з чотирма майонезними салатами на столі та двома ящиками паленої горілки) — власне, на святкуванні екватора наша «сексуальна жертва» хильнула зайвого і розповіла своїй подружці на п’яну голову, що вся ця історія з філософом — фейк. Вона вигадала, інспірувала цей скандал, оскільки викладач погрожував відправити її на талон, а на той час у неї був справді тяжкий період у житті (помер батько, мама втратила контроль над життям, бойфренд спустив велику суму на гральних автоматах) — усе звалилося докупи, і довелося рятува­ти своє навчання в університеті.

До мене ця правда дійшла з деяким запізненням, але тепер уже атомна бомба вибухнула в мені. Я став одним із 25, хто солідарно розстріляв людину на середині класу. Викладач поспіхом переїхав до іншого міста, ніхто не знає, як склалася його доля. Моя ж доля перевернулася вдруге. Я присягнув перед самим собою, що ніколи не буду членом стада. Навіть якщо доведеться вдруге-втретє-вчетверте стати на середину класу. Навіть якщо тебе затопчуть.

— Можна я тобі поставлю одне запитання... Навіщо тобі це все? Навіщо тобі цей самоаналіз?

На таке запитання має право лише близька мені людина. Така людина є, отже, запитання прозвучало. У нас удома — красива стеля з елементами ар-деко. Гарний пастельний колір із сецесійною ліпниною довкола лампи. Я обожнюю все автентичне і старе — воно ніби нагадує, що я зараз живу в чужому світі, створеному не мною і не для мене. Гадаю, я непогано вписався би в уклад старочасного життя. Був би бунтарем, харизматичним уневажувачем традиційних устоїв. Тоді, тільки тоді можна було увійти в історію. То був час проривів. А зараз в історію можна увійти або великим злом, або великим добром. Це означає, що шансів у мене мало.

Я знав, що рано чи пізно доведеться відповідати самому собі на запитання: чому просто не можна жити, як усі, пережовувати дійсність під омофором колективу і радіти численній кількості єдинодумців? Щоправда, я не думав, що близька мені людина поставить це глобальне запитання, навіть не відриваючи очей від