потім ще одну, а вона почала гладити моє волосся й питати, звідки я родом, я сказав, що з такого маленького села, що вугілля вперше побачив лише торік, і вона сміялася з того й казала, щоб я почувався як удома, мені стало гаряче і я скинув піджак, а вона сказала, що їй теж гаряче і вона могла б теж скинути сукню, і я поміг їй роздягтися й повісив сукенку на бильцях крісла, а потім вона розстебнула мені ширіньку, і тепер я знав, що тут, «У Райських», не просто приємно, не просто чудово, а й розкішно, як у раю, вона взяла мою голову і притисла її своїми персами, а ті перса пахли так, що я заплющив очі, мовби мене здолав сон, такий чудесний був той запах і ті форми, і делікатність шкіри, а вона пересувала мою голову щораз нижче й нижче, я нюхав її животик, а вона дедалі частіше дихала, і було це так заборонено-гарно, що нічого іншого я й не бажав, і саме задля цього щотижня заощаджуватиму на гарячих сосисках вісімсот, чи й більше, крон, бо маю гарну й шляхетну мету, не дурно ж казав мені тато, аби я завше мав мету, і тоді буду в безпеці, бо матиму для чого жити. Але ми були тільки на півдорозі, Ярушка дбайливо стягла з мене штани, потім труси і цілувала мене в чутливе місце, а я раптом затрясся, вражений тим, що відбувається тут, «У Райських», і, схвильований, скрутився клубочком і питаю: що це ви, Ярушко, робите? І вона на мить отямилась, але коли побачила, який я, таки не перестала, а взяла мене до вуст, а я її відпихав, але вона була як очманіла, тримала мене в устах і рухала головою, приспішуючи й приспішуючи ті рухи, а далі я вже її не відпихав, а напружився всім тілом, і тримав її за вушка, і відчував, як витікаю, і наскільки це інакше, ніж коли я робив це сам, все, до останньої краплі, випила з мене ця панянка з чудовим волоссям і заплющеними очима, випила все, що я вистрілював і струшував з огидою на вугілля в пивниці або в хустинку в ліжку… коли ж піднялася, промовила млосно: а тепер не за гроші, а з любові, та я був надто спустошений і ошелешений, і, боронячись, сказав, що хочу їсти, чи ви теж? А крім того, хотілося мені пити, я взяв Ярушчин келих, вона спробувала мені перешкодити, але не встигла, а я розчаровано відставив келиха, бо замість шампана у ньому був лимонад, вона з самого початку пила лимонад, за який я платив, як за шампан, і я зрозумів це лише тепер, але засміявся і замовив ще одну пляшку, а коли кельнер приніс, я відкоркував її сам і налив, а потім ми знову їли, з ресторації долинав оркестріон, і коли ми допили пляшку, я відчув сп’яніння, знову сповз на коліна, поклав голову на її лоно й зачав цілувати, куйовдячи язиком ті чудові перстеники волосся, а що я був легенький, то панянка, взявши мене під руки, витягла на себе, розкинула ноги, і я, як по маслі, вперше в’їхав у жінку, і те, про що я марив, сталося, вона притискала мене до себе й шептала, щоб я себе стримував, щоби якнайдовше, але я тільки двічі махнув, а за третім разом витік у тепле м’ясо, вона вигнулася луком, лише головою й стопами торкаючись канапи, а я лежав на мостику її тіла і аж до моменту, коли зів’яв, лишався в’язнем її розкинутих ніг, аж поки вислизнув і ліг поруч неї. Дихаючи часто, вона опала на канапу і, намацавши мене рукою, гладила по животу і всьому тілу… І так настав час одягатися, і настав час прощатися, і час платити, і кельнер лічив, і лічив, і подав мені рахунок на вісімсот двадцять крон, а виходячи, я дав дві сотки Ярушці, а вийшовши від «Райських», зупинився, сперся на найближчу стіну і стояв непорушно в сутінках, розмріяний, уперше довідавшись, що відбувається в тих гарних будинках, де є панянки, і сказав собі, ти тепер навчений, тож прийдеш сюди завтра і будеш поводитись, як великий пан, бо нині мене все дивувало, адже я прийшов сюди як піколик, що розносить на пероні гарячі сосиски, а відходив, почуваючись неабияким пурцем, який засідає в «Златій Празі» за столом для місцевої еліти, де може сидіти лише міська сметанка…
На другий день я вже дивився на світ іншими очима, гроші відчинили мені двері не тільки до «Райських», а й до пошанівку, я пригадав, як пані Райська, побачивши, як я викинув на вітер дві сотки, ухопила мене за руку й хотіла її поцілувати, а я подумав, що хотіла побачити, котра година на тім годиннику, якого я ще не мав, певна річ — той пошанівок адресувався не мені, піколикові зі «Златої Праги», а тим двом сотням, і взагалі тим грошам, які були в мене, у котрого є ще тисяча крон, схованих у ліжку, і котрий може мати грошей не скільки захоче, а скільки заробить, щодня продаючи на пероні гарячі сосиски. Того ранку мене послали з кошиком по квіти, а вертаючись, я побачив, як пенсіонер рачкує у пошуках загублених п’ятдесяти ґалерів, і, власне, лише тоді я доп’яв собі дорогою, що наші почесні бувальці — це й садівник, і маестро вуджар, і різник, і власник парової молочарні, що, по суті, у нас збираються ті, хто постачає нам печиво і м’ясо, бо коли шеф зазирнув до морозильні, то вже не вперше сказав: бігом біжи до різника і скажи, нехай він забере собі те здохле теля, і то нині, і справді, до вечора теля забрали, а різник сидів, мовби нічого й не сталося, отож у того пенсіонера були, мабуть, слабі очі, бо він мацав по землі, як сліпундра, а я кажу: чого шукаєте, татуню? А він відказує, що загубив п’ятдесят галерів, я зачекав, коли йтимуть повз нас люди, узяв пригорщу дрібняків і, підкинувши їх у повітря, хутенько схопив кошик, занурив обличчя в квіти — і хода, а коли за хвилю озирнувся — побачив, як по землі совгаються ще кілька перехожих з таким виглядом, ніби ті дрібняки випали в них, і один кричав на другого, аби йому ті гроші віддав, і так вони рачки сварилися й пирскали, і видряпували очі, як коти
