Читати книгу - "Ініціація"

Ліфт зупиняється. Нотаріус по-хазяйському виходить першим, а я їм очима його спину: цікаво, коли Герман запитає, як мене звати, чи наш потенційний фізичний зв’язок не передбачає такого ступеня довірчості?

Герман ніби чує. Обертається.

— Так і не спитав, як тебе звати…

— Може, сам вигадаєш мені ім’я? Пізніше! Після того як ми… попрацюємо над заповітом, — виходжу з ліфта. Роззираюся: які з цих трьох дверей зараз відчиняться для мене?

Герман завмирає посеред площадки, дивиться на мене вкрай здивовано. Невже прийняв за чисту монету мої слова про роботу над заповітом? Тоді ще один мінус йолопу! За відсутність почуття гумору.

— Якщо ми працюватимемо над заповітом, я і так знатиму твоє справжнє ім’я, — мовить йолоп чи то роздратовано, чи то розгублено. — Бо перше, що треба зробити, — встановити особу, яка складає заповіт. Ти ж із паспортом?

Я з паспортом, але чому він такий тупий? Нащо руйнує мізерну ілюзію романтичності, наче моє справжнє ім’я (варто лише Германові його взнати) переверне сите життя нотаріуса кардинально і назавжди? От чому він такий тупий?! У нас і так не було фатального знайомства, першого побачення, страждань через розлуки і ревнощі, поцілунків під дощем і обіцянок вічної любові, як те щодня показує телевізор. Може, він не дивиться телевізора?..

Язик проситься відповісти по суті: так, я з паспортом. Та всередині раптом виникає нестримне бажання величезними гострими ножицями розрізати одяг цього вайлуватого телепня, повалити на якийсь диван чи просто на підлогу та зґвалтувати! Нестримно, нахабно і так жорстоко зґвалтувати, щоби більше ніколи йому навіть на думку не спадало вести себе із жінками так… придуркувато.

— У тебе є презерватив? — питаю, ледве стримуючи лють. — Чи мені до аптеки збігати?!

Герман забуває про заповіт, джентльменські ігри в прелюдії і те, що ми застрягли на площадці, території загального користування, перед трьома дверима на клятому двадцять п’ятому поверсі. Подається до мене, і — дідько! — ні. Знову ні! Не цілує, хоча за всіма стереотипами мав би. Обіймає однією рукою, другою стискає мої груди.

— Ти така… незвичайна! — кругле лице його стає червоним.

— А ти такий оригінал! Ми займатимемося цим тут? — сексуальна агресія мужчини передається мені наступальним збудженням. — Тоді б уже краще в «Тойоті».

Герман відступає на крок, знічується. Похапцем дістає з кишені ключі.

— Вибач, — суне до дверей. Одних із трьох — важких, дубових.

Дивлюся на ті двері. Відчуваю, як холоне серце.

Такі двері не піддадуться, не розчахнуться від легкого поштовху. Вимагатимуть зусиль. Я вже бачила такі двері. Не тут і не тепер. Напередодні! У фіналі моторошного сну, який розвіявся, лишив у пам’яті тільки чіткий страхітливий уривок. Ніби стою перед важкими дубовими дверима. Отакими, як ці. І маю відкрити їх, аби пересвідчитися: за дверима чорнота вузького коридору, і в тій чорноті видно лише ноги людини у важких черевиках. Людина лежить на підлозі ногами до дверей, і я навіть пам’ятаю рифлену підошву важких, схожих на солдатські берці черевиків тої мертвої людини. Бо уві сні за дубовими дверима в чорному коридорі лежала мертва людина.

Нотаріус не помічає мого приголомшення. Штовхає дубові двері, а вони і справді важкі. Лише трохи прочиняються, та я бачу в чорноті коридору дебелі черевики: рифлені підошви — сторчма.

— Стій! Стій! — белькочу перелякано. Хапаю Германа за руку, тягну від ледь прочинених дверей. — У твоїй квартирі — мертва людина! Повір! Я точно знаю! Я те бачила! Раніше!

— Коли «раніше»?! — Нотаріус не з героїв. Червоне йде з лиця — щоки-губи полотніють. Перелякано озирається на прочинені двері. Відсахується, з підозрою дивиться на мене. — Ми не зустрічалися раніше. Я навіть імені твого не знаю!

— Здалося тобі моє ім’я!

— Хто ти?! — питає він самими губами.

— Господи, про що ти?! Я ніхто! Ніхто, чуєш?! Просто бачила сон! Такий страшний сон про смерть, що аж захотілося скласти заповіт. І я прийшла до тебе. А ти привів мене сюди. А тут — двері! Ті самі двері, що я бачила їх уві сні! За ними, там, усередині, є хтось мертвий. Не віриш? — замовкаю. Дивлюся на нотаріуса схвильовано. — Давай перевіримо, — пропоную чомусь пошепки. І роблю крок до дверей.

— Ні! — Герман зривається, хапає мене за руку. — Не підходь! Стій, не руш!

— Добре. Тоді давай викличемо поліцію.

— Ні!

Не питаю: чому?! Мені геть не цікавий логічний ланцюжок його думок, який фінішує цим неадекватним «ні». Я б краще спитала: а що робитимеш? Та Герман випереджає мої думки. Дивиться на мене зволожнілими від переляку очима.

— Шкода… Що в тебе немає житла.

Так он куди його думки завели! У мене намірився сховатися? Ні, він таки дивиться телевізор. Випадкова зустріч, фатальний флірт, і ось уже на території милосердної дурепи товчеться неадекватний чувак, якого переслідують хижі злодюги. То точно вони підкинули в Германову квартиру мертве тіло, аби надовго нейтралізувати норовливого нотаріуса звинуваченням у вбивстві.

— Так! Шкода, що в мене немає житла, — відважно захищаю наймане кубельце на вулиці Ентузіастів. І без того сумнівна пригода стає геть ідіотською: стою на площадці, території загального користування, біля прочинених дверей на клятому двадцять п’ятому поверсі разом із приголомшеним нотаріусом, який ніяк не може второпати, що ж йому робити.

— Зробимо так! — Герман раптом тихо суне до дверей, обережно їх причиняє.

— Зробимо? — перепитую пошепки. — Я теж маю щось робити?

— Благаю, благаю! — хапає мої руки. Цілує їх, цілує, цілує. Допетрав нарешті! А пізно, йолопе! Раніше треба було руки мої цілувати! Тоді, може, я б і розповіла про кубельце на вулиці Ентузіастів.

— Благаю! — Герман відводить мене в кут площадки. Із цього ракурсу сусіди, навіть якби й захотіли підгледіти за нами та поприпадали до очок своїх дверей, нічого б не побачили.

— Благаю! Допоможи!

— Чим можу? — питаю насторожено.

— Піднімися сходами на кілька поверхів. Зачекай хвилин із десять, а потім спустись ліфтом. Я дам тобі грошей на таксі.

— А ти? — Мну в руці сотку, здивовано дивлюся на нотаріуса.

— Спущуся зараз і від’їду. Мені треба перевірити одну версію. Подумати.

— Є над чим. Так?

— Так! Є над чим.

— Добре, — погоджуюся.

— Дякую, дякую. — Герман уже суне до ліфта, зупиняється, підганяє мене жестами: мовляв, не стій, піднімайся на кілька поверхів.

На площадці двадцять сьомого поверху крізь брудне скло загального користування бачу: від висотки від’їжджає крихітна, як комашка, спортивна «Тойота». Він усе-таки дивний, цей Герман! Невже в нього відсутнє не тільки почуття гумору, а й звичайна цікавість? Я б замордувалася