Читати книгу - "Стара холера"

сама, як у них. Така – і не така. Хоч довкола було чисто, відчув запущеність в цій бідній хатині. Роман міг би поклястися, що з печі визирає порожнеча. Виставила свою чорну пащеку і от-от вхопить усіх їх чотирьох. Нє, трьох. Бо Адам Тихіський жив із цією порожнечею, вона, вочевидь, сідала йому на плечі, обіймала, готова зараз ковтнути. Проте не ковтала, бо він був їй потрібен.

У них трьох було до кого прийти з чоловічих походеньок, з отих їхніх стріч, тріньок, а ще раніше – з роботи. Жінки й діти чекали вдома, а як і не чекали, то ти знав, що вони є. Є. І жінка сабанюща3, та жива й тепла, і діти замурзані, а потім більші й більші, з їхніми проблемами і турботами, а далі внуки, що забігали до хати, аби щось прощебетати чи просто тернутися об дідові коліна.

Роман раптом відчув, яке то щастя просто покласти шкарубню свою долоню на маленьку чубату голівку. Чи голівку з косичками. В нього тепер з’явилися й правнуки. Хай вряди-годи, а таки навідувалися.

До Адама не приходив ніхто. І ніколи не прийде. Роман зиркнув на своїх друзів і нутром відчув, що вони думають те саме.

Чи схоже на те.

А в розчиненій пащеці печі сміялася з них порожнеча. З якою жив Адам.

– Ну, тойво, треба було блєшчину4захопити, – порушив тишу Омелян. – Чи в тебе є?

Адам одказав, що нема. Раніше водилася, він у Ганки Трикальової, поки жива була, купував, альбо в Марини-сусідки, чи у Вітьки Смалунця, та зрозумів, що з часом йому все більше самому хочеться до тої блєщини прикладатися, то й перестав купувати. Ну, якби знав, що такі гості заваляться…

– То що робити будемо? – Платон. – Мо’ , до когось із нас почалапаємо?

Оте «із нас» змусило посміхнутися. Бо Платон був із них найскупішим.

І тут Роман видав:

– Ми тутечки в Адамця посидимо та покалякаємо. А заодно подумаємо, куди його у приймаки оддати. Бо ж до цеї халупи яка баба піде?

Чоловіки засміялися. Спершу Омелян, а далі Платон. І сам Адам скупо всміхнувся. Мов боявся, щоб усмішку не забрали.

– А я й ни шуткую, – сказав Роман. – Тре’ було раніше про те думати… А нашому Адасьові і в приймаки мона пуйти.

– Та хіба ж ми про те ни казали? І ни раз…

Справді, вони ще й раніше заводили мову, що Адамові добре б женитися, та він тилько махав рукою. З часом вони переконалися, що товариш їхній боїться жінок, як вогню, і перестали навіть жартувати.

– Та хіба силою цього старого холєрника під вінець поведеш? Та й з ким…

– А хотя б із Євкою Клепцьовою… Лицючкою… Ружею старою… – сказав Роман, ще й підморгнув.

– Євкою…

Роман значливо підняв догори великого пальця.

– Адаму що тре’ яко чоловікові?

– Ну жінку, – озвався Омелян.

Роман:

– Ни просто жінку – Адамові потрібна Єва. А у Тупталах, щитай, тико ж їдна Єва й осталася. Єва – Красна Ружа.

– Та ж вона гордячка, – сказав Платон. – Ни для нашого Адама. Шмидко5 покине такого, як Адам. Якщо вже сватати, то тико ни тую Єву.

Роман:

– А чого б нє? Якраз вони їдне їдному підходять. Адасько наш так дівичем і зостався… Та не червоній так… Ми ж тут всі свої… І не йорзайся… Гля, у нього ще й кров є… Аж бурячковим зробився. Та ж Євка, певно, тоже дівкою так і провікувала. Чим не пара?

– Та в нашого Адася і сили не стачить, щоб неї розпечатати, – вискалив зуби Платон. – Чи ще зможеш, га, Адаме?

– А воно йому тре’ ? – Роман стукнув долонею по столу. – Як далі буде – то вже їхнє діло. А я, їй-Богу, їх засватаю. Бо обоє як теї дрючки на своїх городах стирчєть.

– То, мо’ зара й пуйдемо? – Ув Омеляна заблищали вицвілі очі, досі охочий був, як і Роман, до всяких витівок.

– Нє, – сказав Роман. – То діло не шутєйне. До тої баби серйозний підхід потрібен. Я сам за те візьмуся. Пом’янете моє слово – ще як не на весіллі, то на гостинах погуляємо.

Тут усі збагнули, що Роман справді всерйоз задумав нову авантюру. І Платон, і Омелян теж повеселіли.

Адам же злякався. І не на жарт.

– Ну добре, хлопці, пошуткували й хватить, – сказав поспішно, й було видко, що неабияк збентежений. – Я зара як не до Марини, то до Костика Рицька збігаю за блєшчиною, то й вип’ємо. Сало й огірки на закусь в мене найдуться. І яйця є…

– Точно? – Роман реготнув. – Провіряти не тре’ ?

– Та не мої, а курячі, ще маю пару несучок… То я пуйду?

Чоловіки загомоніли, що таке діло таки варто обмити.

– Яке діло… – Адам аж знову сів на лавку. – Романе, ни здумай щось робити… Бо присяй-бо, посваримося… Все ж село сміятиметься.

– А шо, ліпше, як сам загнешся та пару днів пролежиш, поки не засмердишся? – уже сердито сказав Роман. – Цього ти хочеш?

– Та якось воно буде… Я вже звик сам…

– Звикнеш і до баби… Можеш сваритися скільки хоч, али я таки вас зведу…

– Та Євка за мене й не пуйде… Хіба ти забув – то ж Ружа… Красна Ружа.

Справді, Євку, Єву Клепцьову (покійного неїного батька Клепцьом прозивали) досі в селі позаочі кликали Ружею, або й Красною, Пишною Ружею. Бо, на відміну від незавидного Адама, колись була статною й вродливою, мала й багацько бажаючих на ній женитися. Та так на всеньке життя й зосталася незаміжньою старою дівою, а тепер і бабою старою, що не звідала сімейного життя. Про те багато в селі переговорили всякого, доки ще молодшою була. Та найбільше вважали: надто гордою, перебірливою виросла. Того й прозвали Ружею. Красною, Пишною Ружею. Ходила завше з високо піднятою головою, вся аж цвіла, мовби казала: он же возьміте, зірвите. Тільки ж абикому не дамся. Одне слово, хтось першим сказав – Ружа, Красна Ружа.

– Вона ото зріла-дозрівала, та тобі на руки і впаде, – сказав Роман.

Адам йому:

– Поколюся, Романцю. І що тоді чинити? На пальці дмухати ци кров злизувати?

– Руками пригорнеш, то й пазурці свої сховає.

Адам подивився на своїх товаришів. Як то колись він прагнув їхнього товариства! А тепер ніби з нього виштовхували до