Читати книгу - "Безчестя"

він познайомився у невеличкій тьмяній вітальні, поруч із приймальнею «Обачних супутниць», на вікнах там висіли венеційські жалюзі, у кутках стояли рослини в горщиках, повітря було затхлим від диму. У каталогах її називали «екзотичною». На фотографії вона мала у волоссі червону квітку страстоцвіту й ледь помітні зморшки в кутиках очей. Підпис попереджав: «лише пообіді». Саме це й переконало його — обіцянка зачинених кімнат, прохолодних простирадл, украдених годин.

Із самого початку все задовольняло його, було саме тим, чого він хотів. У самісіньке яблучко. Цілий рік йому не доводилося повертатися до агенції.

А потім випадкова зустріч на Сент-Джордж-стрит, і слідом за нею — відчуженість. Сорайя не скасовує зустрічей, і все ж він відчуває, як вона холоднішає, перетворюючись на чергову жінку, перетворюючи його на чергового клієнта.

Він має достатньо точне уявлення про те, як повії обговорюють своїх клієнтів-завсідників, особливо старших чоловіків. Вони розповідають історії, сміються, але й здригаються, як здригаєшся, побачивши посеред ночі в умивальнику таргана. Незабаром вони витончено й злісно здригатимуться при згадці про нього. Цієї долі йому не вдасться уникнути.

Четвертого після випадкової зустрічі четверга, коли він уже збирається вийти з квартири, Сорайя робить заяву, до якої він так намагався підготуватися.

— Моя мати захворіла. Я збираюся зробити перерву й попіклуватися про неї. Наступного тижня мене тут не буде.

— Ми побачимося за два тижні?

— Не знаю. Залежить від того, як вона почуватиметься. Краще спершу зателефонуй.

— Я не маю твого номера.

— Зателефонуй до агенції. Вони знатимуть.

Він вичікує кілька днів, а потім таки телефонує туди. «Сорайя? — перепитує чоловік у слухавці. — Сорайя пішла від нас. Ні, ми не можемо дати вам її контакти. Це суперечить нашим правилам. Хочете познайомитися з іншою нашою співробітницею? У нас є чимало екзотичних дівчат на вибір — малазійки, тайки, китаянки, лише скажіть, кому віддаєте перевагу».

Він проводить один вечір із іншою Сорайєю — це, схоже, стало розповсюджeною nom de commerce[9] — у кімнаті готелю на Лонґ-стрит. Цій дівчині не більше вісімнадцяти років, вона недосвідчена і, на його думку, вульгарна.

— То чим ти займаєшся? — цікавиться вона, вислизаючи з одягу.

— Експортом-імпортом, — бреше він.

— Та ну? — не вірить дівчина.

На його кафедрі з’являється нова секретарка. Він запрошує її в ресторан на обачливій відстані від університетського містечка й за креветковим салатом слухає, як вона жаліється на школу, де вчаться сини. «Торговці наркотиками вештаються навколо ігрового майданчика, — каже вона, — а поліція нічого не робить». Три роки тому в новозеландському консульстві вони з чоловіком записалися в чергу охочих емігрувати.

— Таким людям, як ви, простіше. Я маю на увазі, якою б не була ситуація, ви принаймні завжди знали, на якому світі перебуваєте.

— Яким людям?

— Я кажу про ваше покоління. Тепер люди просто вибирають собі закони, яких вони хочуть дотримуватися. Це анархія. Як можна виховувати дітей, коли навколо панує анархія?

Її звуть Дон. Наступного разу, коли він запрошує її на побачення, вони опиняються в його будинку й займаються сексом. Це було помилкою. Звиваючись і дряпаючись, вона доводить себе до такого збудження, ледь піна з рота не йде, і врешті-решт викликає лише відразу. Він позичає їй щітку для волосся та відвозить назад до університету.

Пізніше він уникає її, намагаючись не зазирати до бюро, у якому вона працює. Своєю чергою, вона спочатку кидає на нього ображені, а потім презирливі погляди.

Йому варто здатися, він уже стомився від гри. Цікаво, у якому віці, розмірковує він, Оріген[10] оскопив себе? Не найелегантніше рішення, але старішання — узагалі неелегантна справа. Воно нагадує прибирання на столі, принаймні можна зосередитися на відповідних для старості роздумах: приготуватися до смерті.

Чи можна піти до лікаря з таким проханням? Це, безумовно, нескладна операція: щодня її роблять тваринам, і тварини непогано виживають, якщо не зважати на неприємний осад. Відрубав, перев’язав: із місцевим знеболювальним, твердою рукою і крапелькою апатії можна навіть упоратися самому, за підручником. Чоловік на кріслі відтинає щось від себе — огидне видовисько, але не огидніше, з певної точки зору, за вправляння того ж чоловіка на жіночому тілі.

Залишається Сорайя. Він мусить перегорнути останню сторінку, але натомість платить детективній агенції, аби вони відшукали її. За кілька днів він уже знає її справжнє ім’я, її адресу, її телефонний номер. Він телефонує о дев’ятій ранку, коли чоловік та діти вже мали б піти з дому.

— Сорайє, — каже він. — Це Девід. Ти як? Коли я знову зможу побачити тебе?

Западає довга тиша, а потім вона озивається:

— Я не знаю, хто ви, — каже вона. — Ви турбуєте мене в моєму власному будинку. Я вимагаю, аби ви більше ніколи не телефонували мені, ніколи.

«Вимагаю». Мабуть, вона мала на увазі «наказую». Його дивує її верескливість — раніше на це й натяку не було. Та, зрештою, на що ще розраховувати хижакові, коли він вдирається до лисиччиного гнізда, до домівки її дитинчат?

Він кладе слухавку. Тінь заздрості до її чоловіка, котрого він ніколи не бачив, пронизує його тіло.

Два

Без четвергових інтерлюдій тиждень безбарвний, як пустеля. Трапляються дні, коли він не знає, куди подітися.

Більшість часу він проводить в університетській бібліотеці, читаючи все, що вдається знайти про широке коло Байронових знайомств, додаючи нотатки до тих, що вже заповнили дві товстих папки. Насолоджується пізньою пообідньою тишею читальної зали, зворотною прогулянкою додому: свіжим зимовим повітрям, вологими мерехтливими вулицями.

У п’ятницю ввечері, повертаючись додому довгим кружним шляхом через старий парк коледжу, він помічає попереду одну зі своїх студенток. Її звуть Мелані Ісаакс, вона відвідує його курс, присвячений романтикам. Не найкраща студентка, але й не найгірша: достатньо розумна, але без жодної власної думки.

Вона не поспішає, тож незабаром він наздоганяє її та вітається:

— Привіт.

У відповідь Мелані всміхається радше хитрою, ніж сором’язливою усмішкою, і киває. Вона маленька й худенька, має коротко підстрижене чорне волосся, широкі, майже китайські, вилиці та великі темні очі. Її вбрання завжди вражає. Сьогодні це темно-бордова міні-спідниця, светр гірчичного кольору та чорні колготки; золоті брязкальця на поясі пасують до золотих кульчиків.

Він злегка закоханий у неї. Невелика дивина: рідко минає семестр, коли він не закохується в котрусь із дівчат зі своєї групи. Кейптаун — місто рясної краси і красунь.

Чи відомо їй, що він поклав на неї око? Напевно. Жінки відчувають такі речі, вагу сповнених бажанням поглядів.

Дощ щойно вщух; у канавах обабіч доріжки тихо дзюркотить вода.