Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

в мить прибою. Бо тут борозни не були довгі й прямі, як на жовтих глинистих полях рівнини центральної Джорджії або на жирному чорноземі надморських плантацій. На підгір’ях північної частини Джорджії поля розорювали в найрозмаїтіших заворотах, щоб дощі не могли змивати родючий грунт у річку.

Ця ясно-червона земля, що ставала криваво-багряною після злив і перетворювалася на цеглисту пилюгу в посуху, була найпридатніша у світі, коли йшлося про вирощування бавовнику. Це був любий для ока край білих осель, мирних зораних ланів і неквапливих жовтавих річок — але й край контрастів, яскравого, як ніде, сонця, густих, як ніде, тіней. Ці розкорчовані від лісу плантації, ці широкі на багато миль бавовникові поля всміхались до теплого сонця, лагідні й умиротворені. А покрай них зводилася незаймана пуща, темна й прохолодна навіть у спекотний полудень, таємнича й ледь лиховісна — шелест сосон, сповнений віковічного терпіння, скидався на погрозливе зітхання: «Стережися, поле! Стережися! Колись тут буяла пуща, і вона знов може все запосісти».

До слуху всіх трьох на веранді долинув цокіт копит, побрязкування упряжі й лункий безтурботний сміх негрів, що із мулами поверталися з поля. В будинку почувся лагідний голос Еллен О’Гари — вона сказала щось дівчинці-негритянці, яка носила за нею кошика з ключами. Тоненький дитячий голосок відповів: «Добре, мем», і стало чутно, як хода з тильного ганку подаленіла в напрямку коптильні, де Еллен щовечора роздавала харчі неграм. Тим часом донеслося подзенькування порцеляни й столового срібла, коли Порк — служник господаря дому, він же й старший челядник Тари — почав накривати стіл для вечері.

Ці звуки нагадали близнюкам, що їм пора вертатись додому. Але зустріч з матір’ю їх не вельми приваблювала, тож вони не поспішали прощатися, сподіваючись почути від Скарлет запрошення на вечерю.

— Слухай, Скарлет. Це про завтрашній день,— озвався Брент.— Що нас не було близько й ми не знали про пікнік і бал, то ще не означає, що нам не кортить завтра вволю натанцюватись. Ти ж, мабуть, ще не всі свої танці роздала?

— А хоч би й усі? Звідки я знала, що ви повернетесь? Що, я мала б через вас цілий вечір стіну підпирати?

— Це ти — стіну підпирати?! — Хлопці засміялися на весь голос.

— Слухай, любонько. Перший вальс ти повинна танцювати зі мною, а останній — зі Стю, і крім того, за вечерею щоб ти сіла поряд з нами. Ми вмостимось біля сходів, як на минулому балу, і покличемо мамку Джінсі ще раз нам поворожити.

— Мені не подобається її ворожба. Ви ж чули, як вона була наворожила, що я маю одружитися з чорночубим і чорновусим хлопцем, коли мені такі зовсім не до вподоби.

— Тобі, любонько, миліші русяві, ге ж? — осміхнувся Брент.— Та це собі як хоч, але нам пообіцяй усі вальси й вечерю.

— Якщо пообіцяєш, ми розкриємо тобі один секрет,— докинув Стюарт.

— Який? — одразу ж вигукнула Скарлет, мов дитина, охоча до всіляких таємниць.

— Це отой, що ми почули вчора в Атланті, Стю? Але ж ми обіцяли нікому нічого не казати.

— А, пусте! Коротше, міс Туп сказала нам одну новину.

— Міс яка?

— Та, знаєш, ця родичка Ешлі Вілкса, яка живе в Атланті, тітка Чарлза й Мелані Гамільтонів, ота, що її прозвали міс Дріботуп.

— А, знаю,— така стара дуринда, якої я в житті ще не бачила.

— Так от, як ми вчора в Атланті чекали на поїзд додому, вона проїжджала в колясці повз станцію, зупинилась побазікати з нами й сказала, що взавтра ввечері на балу у Вілксів оголосять заручини.

— Ну, та це не новина,— розчаровано мовила Скарлет.— Заручини її дурка-небожа, Чарлі Гамільтона, з Душкою Вілкс. Про це ж усі вже віддавна знають, що вони поберуться, хоч він, здається, не дуже з цим квапиться.

— То він, по-твоєму, дурко? — здивувався Брент.— А ось на різдвяних святах він увивався круг тебе, як муха, і ти це терпіла.

— А чого б я мала його відганяти? — недбало стенула плечима Скарлет.— Але все одно він, як на мене, лемішка.

— І крім того, йдеться зовсім не про його заручини,— з тріумфом у голосі заявив Стюарт.— Завтра оголосять про заручини Ешлі з міс Мелані, сестрою Чарлі!

Скарлет не змінилася на обличчі, тільки уста її побіліли — як у людини, якій завдано раптового удару і яка в першу хвилину не може збагнути суті того, що сталося. Обличчя в неї було непорушно-застигле, коли вона втупилась у Стюарта, але він, ніколи не бувши аж надто кмітливим, подумав, що це просто сама новина здивувала її й зацікавила.

— Міс Туп сказала, що вони збиралися оголосити заручини лише наступного року, бо тепер міс Меллі не дуже добре себе почуває, але через усі ці балачки про війну обидві родини вирішили не зволікати з весіллям. Отож заручини оголосять завтра під час вечері. Бачиш, Скарлет, ми розкрили тобі секрет, і ти мусиш тепер пообіцяти, що сядеш вечеряти з нами.

— Авжеж сяду з вами,— механічно погодилася Скарлет.

— І всі вальси будуть наші?

— Всі.

— От золотко! Уявляю, як решта хлопців казитиметься!

— І хай собі,— мовив Брент.— Ми удвох дамо їм усім раду. Слухай, Скарлет. Ти й уранці на пікніку теж сядь з нами.

— Що таке?

Стюарт повторив своє прохання.

— Гаразд,— відповіла дівчина.

Близнюки врадувано переглянулися, хоч і з деяким подивом в очах. Вони, правда, звикли вважати, що Скарлет віддає їм деяку перевагу перед іншими кавалерами, але раніше ніколи не можна було так легко домогтись від неї знаків прихильності. Звичайно вона змушувала їх просити й благати, не підпускала до себе, не говорила ні «так», ні «ні», сміялася, коли хлопці супились, робилась холодною, коли вони починали сердитись. А оце ж, власне, пообіцяла провести з ними ввесь завтрашній день — сидіти поруч на пікніку просто неба, танцювати всі вальси (а вони вже подбають, щоб тільки вальси там і були!), та ще й на вечері бути поряд. Заради цього варто було й з університету вилетіти!

Піднесені своїм успіхом, хлопці не квапилися прощатись: вони говорили про пікнік, про бал, про Ешлі Вілкса й Мелані Гамільтон, уривали один одного, підпускали жарти й самі ж сміялися з них, кидали прозорі натяки наздогад вечері. Кінець кінцем вони почали завважувати, що Скарлет майже не озивається. Явно сталася