Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

до нього приєднався розчарований втратою Волині Олег Святославич. У серпні 1078 р. за допомогою половців троє молодших князів розгромили Всеволода Ярославича на річці Сожиця та захопили Чернігів. Всеволод звернувся по допомогу до брата Ізяслава. З жовтня 1078 р. на Нежатиній Ниві поблизу Чернігова військо бунтівних племінників було розгромлене, один із них — Борис — загинув. Втім, втрати були і з боку переможців. Аби захистити зрадливого брата, своїм життям наклав київський князь Святослав. Так, попри власне небажання правити одноосібно, Всеволод став володарем Русі.

Чи то з поваги до самопожертви Ізяслава, чи то не маючи на те сил, обійнявши київський стол, Всеволод не став чіпати володіння його синів: Ярополк лишився на Волині, а Святополк у Новгороді. Навіть більше, з часом Всеволод спромігся задовольнити й інших свої племінників. Після смерті Ярополка волинський Володимир отримав Давид Ігоревич, у Муромі продовжував тихо сидіти неамбітний Святославич Давид. Так само на заході Русі отримали володіння внучаті племінники Всеволода: сини Ростислава Володимировича Рюрик, Володар та Василько, яким дісталися Перемишль, Звенигород та Теребовль. Непримиренним Всеволод виявися тільки до бунтівників. З тмутороканським осередком спротиву йому вдалося розібратися легко: 1079 р. Роман Святославич зібрався разом із половцями повторити набіг 1078 р., але Всеволод перекупив половців, які вбили Романа. Владу київського князя у Тмуторокані було відновлено, а Олега Святославича на довгі роки було заслано на далекий візантійський острів Родос. Менш вдало була вирішена проблема з полоцьким князем Всеславом, яку Всеволод успадкував від Ізяслава. Попри численні походи проти нього, Всеславу вдалося втримати за собою місто на Західній Двіні.

У певному сенсі політику Всеволода Ярославича можна назвати візантійською. Він втримався при владі не стільки завдяки гучним військовим перемогам, скільки нацьковуючи один на одного свої ворогів, вдало використовуючи гроші та дипломатію там, де більш прямолінійний Ізяслав зазнавав невдачі, вдаючись до зброї. Так він вирішив тмутороканську проблему, підкупивши половців та візантійців. Побоюючись посилення волинського князя Ярополка Ізяславича, він нацькував на нього Ростиславичів, а після його смерті розділив між ними та Давидом Ігоревичем його володіння, аби вони своїм протистоянням і далі послаблювали один одного. Врешті він настільки зміцнився, що 1088 р. навіть відібрав у Святополка Ізяславича Новгород (де посадив було свого онука Мстислава Володимировича), давши йому замість нього менш значущий Туров. Втім, це майстерне диригування не повинно вводити нас в оману — старі інститути, що тримали вкупі землі Русі, вже не відповідали вимогам часу, що наочно проявилося після смерті Всеволода, коли до влади прийшло наступне покоління князівського роду Рюриковичів.

Доба Любецького з’їзду (1093—1113)

Всеволод Ярославич помер у середу 13 квітня 1093 р., а наступного дня у Великий четвер, як свідчить графіті, залишене на стіні Софійського собору його дружинником Дмитром, його було поховано поруч із батьком. Він був останнім у поколінні синів Ярослава, тож, згідно з діючою тоді системою старшинства, київський великокнязівський стол мав успадкувати старший з онуків Ярослава, чий батько правив у Києві. Тож у Києві вже за 10 днів 24 квітня вокняжився останній із живих синів Ізяслава Святополк. Літописець, що симпатизував синові Всеволода Володимиру, який дістав прізвисько Мономах, пояснював це його доброю волею, хоча той, навіть попри те, що його батько контролював більшість земель Русі, насправді не мав сил, аби самостійно зайняти Київ. Адже на кінець XI ст. це вже вимагало консенсусу найсильніших князів, спільних дій хоча б двох гілок Рюриковичів, аби одночасно протистояти й зовнішній загрозі з боку кочовиків, і з боку молодших князів, кого так чи інакше було позбавлено столу або обділено під час розподілу земельних володінь.

Зі смертю Всеволода обірвалася система політичних угод не тільки всередині Русі, а й зовнішньополітичних домовленостей. Цим моментом слабкості негайно скористалися половці, які підійшли до кордону Русі та надіслали до київського князя послів із вимогою продовжити виплату данини, що сплачував їм Всеволод. Однак Святополк вирішив не наслідувати політику дядька й наказав тих ув’язнити. Разом із дружинами Володимира та Ростислава Всеволодовичів Святополк вирушив назустріч половецький орді, проте 26 травня зазнав нищівної поразки на річці Стугна. Половці прорвалися до самих околиць Києва, зіткнення з ними відбулися у його околицях — на Желані та у Халепа (сучасне село Халеп’я неподалік Трипілля). Врешті-решт з половцями довелося-таки укладати мир, який було скріплено шлюбом Святополка і донькою хана Тугоркана.

Слабкість Володимира Мономаха, яка стала причиною того, що він був змушений поступитися Києвом на користь Святополка, проілюстрували події наступного 1094 р. Після 15-річного заслання на Русь повернувся Олег Святославич, що знов отаборився у Тмуторокані. І прийшов він не сам, а разом із половцями. Він вигнав Володимира з батьківського Чернігова, і той мусив задовольнитися Переяславом. За сорок років, що минули після смерті Ярослава, після всіх інтриг, війн, убивств його онуки нарешті повернулися до реалій його заповіту. Син Ізяслава правив у Києві, Син Святослава в Чернігові, син Всеволода в Переяславі. То чи варто влаштовувати усобиці, якщо можна закріпити статус-кво, а об’єднані військові сили спрямувати проти половецької загрози? Ця, здавалося б, проста думка далася князям непросто. У 1094—1097 рр. Святополк і Мономах намагалися вгамувати бунтівного Олега, навіть вигнали його з Чернігова, однак той раз у раз порушував угоди і військові дії починалися знову, залишаючи Русь беззахисною перед нападами половців. 1096 р. половецький хан Боняк несподівано вдарив по Києву й навіть спалив князівський приміський палац у Берестовому, хан Куря спалив фортецю Устя на лівобережжі Дніпра, а тесть Святополка Тугоркан обложив Володимирів Переяслав. Втім, Святополку та Володимиру вдалося розгромити його на річці Трубіж, а сам Тугоркан загинув. Святополк із почестями поховав тестя поруч зі спаленим палацом у Берестовому.

Припинення усобиці було питанням виживання Русі в протистоянні з половецькою загрозою. Тож 1097 р. на князівський з’їзд у місті Любеч зібралися представники майже всіх гілок Рюриковичів, окрім полоцького князя. Ціною примирення став компроміс та поглиблення децентралізації Русі. Принцип «кожен хай держить свою отчину» закріплював за нащадками трьох старших Ярославичів їхні батьківські володіння (отчини) — Ізяславичи мали й далі сидіти в Києві, Всеволодовичі — у Переяславі, Святославичі (Давид, Олег та Ярослав) — у Чернігівській землі, хоча Олега перевели з Чернігова в провінційний Новгород-Сіверський, а старший стол землі посів його брат Давид. Статус володінь представників молодших гілок Ярославичів (волинського Давида Ігоревича та прикарпатських Ростиславичів) був дещо нижчим — «їм же Всеволод дав городи», і попри те, що ті ж Ростиславичі розглядали й свої володіння як отчини, київські князі протягом наступного