Читати книгу - "Іван Мазепа"

кар’єрний поворот у його житті. Завдяки знайомствам батька та допомозі київського єпископа Лещинського Мазепа, після скинення Виговського, потрап­ляє до королівського двору, стає пажем та повіреним самого короля. Сам гетьман згодом згадував, що батько послав його «навчитися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах».

Через Мазепу тоді став здійснюватися зв’язок між гетьманськими урядовцями та польськими зверхниками, а також між польськими можновладцями, які перебували в Україні та Варшаві. Це підвищувало значимість молодого козака у власних очах, що спричинило болючу, злу історію.

Тут варто зробити маленький відступ, щоб пояснити важливу деталь. Справа в тому, що ще з часів середньовіччя практично кожне суспільство розподілялось на дві верстви: нобілітет (шляхетського походження або заможні люди) та так званих «посполитих», тобто простолюдинів. Була й третя — духовенство. Цей нобілітет мав свою ієрархію та свої правила, дотримання яких було обов’язковим для всіх. Це були справжні вершки суспільства, тому стати одним з представників нобілітету (особливо вищого, тобто оточення короля) прагнули всі, хто був рангом нижче. Прагнув увійти до лав цієї верхівки і Мазепа, який понад усе бажав визнання себе рівним до інших вельмож королівського двору. Та цього не трапилося. Польська аристократія з погордою ставилась до «козака Мазепи», пам’ятаючи про його походження. І це найкраще виявилось в одному маловідомому випадку, що мав всесвітньовідомі наслідки.

У середовищі Тишовецької конфедерації виникла опозиція до короля, яка становила певну загрозу його правлінню. Для боротьби із цією опозицією король відряджав самого Мазепу на перемовини як із козаками Тетері, так і з кримським ханом. Мазепа, завдячуючи королю своїм становищем, вірно йому служив, тому, запідозривши одного з придворних — Яна Пасека у симпатіях до опозиції, одразу ж сповістив свого патрона. Пасек зумів виправдатись від звинувачень, але цього кроку не подарував Мазепі, шукаючи нагоди йому помститись. Така нагода випала незабаром.

Будучи пажем, Мазепа перебував в передпокійній короля. Пасек під приводом візиту до монарха прийшов до Мазепи і вдарив його в обличчя. Іван у запалі вихопив шаблю, що було заборонено в передпокої, та його зупинила інша прислуга, ставши на бік Пасека. Така їхня поведінка надзвичайно вразила юного козака: він зрозумів, що, незважаючи на те що правда була його, придворні стали на бік його ворога тільки через те, що Мазепа був нижчого походження, ніж вони.

Та цим помста Пасека не обмежилась. Маючи неабиякий письменницький хист і знаючи, що юний Іван користується популярністю в жіноцтва, він вирішив написати поему про нібито любовні пригоди Мазепи із дружиною шляхтича Фальбовського. Суть поеми полягала в тому, що Іван часто навідувався до дружини шляхтича Фальбовського і між ними виник роман. Коли роман із шляхтянкою було викрито, розгніваний чоловік наказав роздягнути юнака і, прив’язавши до коня, відправити в Україну. Цей романтичний сюжет ліг в основу сили-силенної художніх творів: від славнозвісної поеми Джорджа Ґордона Байрона до картини Ежена Делакруа, але ніякої правдивості в ньому не було. Ця історія була хай і романтичною, але вигадкою. Приводом для цього твору Пасека слугувала історія розлучення володимирського судді Яна Загоровського та його молодої дружини Олени, у якої чоловік знайшов подарунки від Мазепи. Оскільки цього було замало, він звинуватив дружину та її залицяльника в замаху на його життя, проте доказів знову не було. Тоді він звинуватив дружину в любовних зв’язках з іншими і домігся розлучення. Як би там не було, але жодного прив’язування до коня не сталося, хоча ця історія є таким самим «символом» Мазепи, як і подальші не завжди щасливі події його життя.

Його походження зіграло з ним ще один злий жарт, коли король відрядив його послом до правобережного гетьмана Павла Тетері. Той образився, що важливу місію король поклав на настільки незначну людину, «молокососа», як висловився гетьман, та все ж визнав, що юнак має неабиякий хист в дипломатії і красномовстві. Ці події вразили честолюбні почуття молодого Мазепи, який вирішив будь-що стати рівнею нобілітету. Та до цього ще було далеко.

1665 року король польський вирішує здійснити похід на Лівобережжя, щоб повернути втрачені землі. Під час цього походу він зупиняється в маєтку Мазеп, що свідчить про їхнє багатство. Приблизно за тих самих років родове село Мазепинці стало спадковою власністю сім’ї Мазеп за клопотанням колишнього гетьмана Івана Виговського. Тут же юний козак вирішує відійти з королівської служби і залишитись при батькові, який доживав останні дні. Після його смерті до Івана перейшла батьківська посада чернігівського підчашого, також, можливо, посада керівника військової частини в Білій Церкві (якою, згідно спеціального розпорядження Яна Казимира, керував колись його батько) та маєток Ольшанки-Шавулини, котрий подарувала йому його родичка за материнською лінією, яка стала законницею Києво-Печерського монастиря. По смерті чоловіка в монахині постриглася і мати нашого героя — Марія Мокієвська. Вона стала ігуменею Вознесенського Печерського монастиря (1683—1707 рр.) та до кінця свого життя зберігала серйозний вплив на сина. Пост, що вона його посіла, свідчив про неабияку освіченість Марії, яка передалась вповні й синові. Згодом Іван ще на два роки повернувся на службу до короля, обіймаючи військовий пост. Однак це тривало недовго, а після відходу з королівської служби життєві перипетії юного козака тільки починались…

У таборі самостійників

Після повернення додому Мазепа усвідомив, що дороги назад, у польський світ, уже немає. Та вона була йому й не потрібна. Там, у Варшаві, він був хоч і шляхтичем, але все ж чужим, «козаком з ніг до голови», як тоді зневажливо називали його польські нобілі. Інша справа — тут, в Україні, де він був хоч і не таким відомим і впливовим, як би того хотілось, та все ж своїм, козаком. Заради правди варто сказати, що тавро «поляка» у свідомості простих козаків на Мазепі лишалось аж до скону. Опинившись в Ук­раїні, наш герой зрозумів, що починати доведеться все спочатку, і це при його амбіціях та честолюбстві! Але, як кажуть, «хто шукає, той знайде»…

Середина 60-х років XVII ст. видалась дуже напруженою. 1665 року гетьманом Правобережної України на заміну пропольському Павлу Тетері був обраний Петро Дорошенко — онук славного гетьмана та соратника Петра Конашевича-Сагайдачного — Михайла Дорошенка. Петро, який пройшов за Хмельницького практично всі щаблі військової кар’єри, був виразником ідей соборності України під владою єдиного гетьмана. Такі ідеї йшли врозріз із прагненням як польських королів, так і московських царів, тому війна була неминуча. Безпосереднім поштовхом до неї стали перемовини Московської держави з Річчю Посполитою в селищі Андрусів про мир та поділ України між ними. Розуміючи, що це призведе до остаточного поділу країни на дві частини, гетьман вирішив завдати превентивного удару Польщі, щоб поставити її (а заразом і Москву) перед фактом існування самостійної України. Знаючи, що власних сил буде замало, він іде торованим шляхом своїх попередників — звертається до Кримського ханства (а відтак й до Османської імперії, яка була сюзереном ханства) по допомогу, погоджуючись визнати протекцію турецької держави. Допомогу було надано, і вже в грудні 1666 року Дорошенко разом з татарами розбив під Браїловим, що на Брацлавщині, шеститисячний загін польської армії під проводом Себастьяна