Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

війни дозволяє встановити її місце в історії. Ялта не була ні першою конференцією холодної війни, ні завершальною Другої світової війни (це окреслення стосується Потсдамської конференції, яка відбулася у липні та серпні 1945 р.). Це був скоріше військовий саміт, який відбувався в той час, коли спільного ворога ще не розбили і перемога була близькою, але ще не досягнутою. Така реконтекстуалізація виявляє просте, але істотне усвідомлення того, що її учасники посприяли найшвидшому завершенню війни та встановили умови для мирного врегулювання. Тепер ми знаємо, що цей мир був не просто перемир’ям. Як за задумом, так і випадково «Великій трійці» вдалося створити елементи міжнародної системи, які сприяли утриманню найдовшого мирного періоду в європейській історії.

За припинення війни у такий спосіб довелося сплатити свою ціну. Зокрема, у жертву було принесено публічно оголошені принципи та цінності, які не тільки офіційно сповідували, а й у які глибоко вірили західні лідери. Свою ціну також заплатила половина Європи, що була підкорена новому тоталітарному режиму. Як так сталося? Чи могли б західні лідери отримати більше, пожертвувавши меншим? І, нарешті, якими є уроки для майбутнього? У книзі ці питання розглянуті через відтворення історії переговорів у Ялті та вивчення сподівань і розчарувань залучених осіб.

Книга зосереджена на мотиваціях, думках та вчинках «Великої трійки» та їхніх помічників у Ялті, а її головним протагоністом є Франклін Рузвельт. Розповідь починається з подорожі Рузвельта до Криму. Вона продовжується уважним розглядом перших днів конференції, коли учасники обговорювали військові справи та презентували свої політичні програми, створивши підґрунтя для подальших дебатів. Потім розглядаються маневри і контрманеври учасників «Великої трійки» та пов’язані з ними складнощі впродовж 7 і 8 лютого — найпродуктивніших днів конференції, коли було досягнуто значну частину її успіхів. Далі йдуть дебати останніх днів конференції, коли головне завдання Рузвельта полягало в тому, щоб отримати максимум можливого у вирішенні спірних питань, таких як польський уряд та поводження з Німеччиною, і не поставити під загрозу здобуті в попередні два дні результати.

В останніх двох частинах книги «Дух Ялти» та «Шторм попереду» розглянуті завищені очікування після конференції та глибока криза у відносинах між Сходом і Заходом, що почалася за кілька тижнів перед смертю Рузвельта й ознаменувала кінець епохи тісного співробітництва з СРСР. Книга закінчується смертю президента Рузвельта й першими спробами президента Трумена переглянути зовнішню політику США. Свого часу Рузвельта й обожнювали, і ненавиділи, але загальновизнано, що його натхненне керівництво допомогло вивести Сполучені Штати із глибини Великої депресії і що він вправно привів свою країну до перемоги. Його смерть за два місяці після закінчення конференції зробила Ялту символом його зовнішньої політики, а надалі дебати про значення та спадщину конференції часто перетворювалися на суперечки щодо його власної політичної спадщини.

Хоча сюжет книги складний, а розповідь багата на деталі, її основний аргумент досить простий: доля світу переважно вирішується на полі битви, а не за столом переговорів. Коли ж ідеться про дипломатію, то, незалежно від того, скільки зусиль вкладається у підготовку та проведення міжнародної конференції, неважливо, якими вправними і винахідливими є її учасники і яким перспективним — результат (а Ялтинська конференція свого часу сприймалася як неабияке досягнення), демократичні лідери та спільноти повинні бути готові платити ціну за тісні стосунки з тими, хто не поділяє їхніх цінностей. Єдиний спосіб знизити ціну — знати свого союзника принаймні так само добре, як ви знаєте ворога. Як показує Ялтинська конференція та її наслідки, за відсутності спільних цінностей, що зв’язують союзників, відмінність між другом і ворогом може бути просто питанням часу.

Частина I

Операція «Аргонавт»

Досить з нас вагань. Від Мальти до Ялти. Без жодних нарікань.

Вінстон С. Черчилль

Розділ 1

Подорож президента

Вони почали збиратися пізнього ранку — сенатори, конгресмени, урядовці, дипломати та їхні рідні. До полудня приблизно вісім тисяч людей зібралися біля Південного портика Білого дому. Ще три тисячі глядачів стояли віддалік, за огорожею, у пальтах та калошах — сніг, який почав падати попередньої ночі, перетворився на крижаний дощ. Однак натовп не збирався розходитися, не побачивши того, для чого прийшов. Нагода була безпрецедентною для американської історії. Двадцятого січня 1945 р. президент США присягав учетверте. Ті з натовпу, хто чув про погіршення здоров’я Франкліна Делано Рузвельта, могли нарешті самі вирішити, чи президент, якому залишалося лише десять днів до шістдесят третього дня народження, фізично придатний для того, щоб керувати державою ще чотири роки.

Опівдні, коли на балконі Білого дому нарешті розпочалася церемонія інавгурації, президент, одягнений у синій костюм та з непокритою головою, піднявся на ноги і рушив на подіум із допомогою старшого сина Джеймса, тридцятисемирічного полковника морської піхоти, який приїхав у відпустку зі служби у Тихому океані. Рузвельта привітали бурхливими оплесками. Лише ті, хто перебував на балконі, могли бачити, наскільки важко йому було підвестися і пройти навіть невелику відстань у важких ортезах на всю довжину ніг. Тіло президента трусилося. Джеймс пізніше сказав батькові, що той мав жахливий вигляд.

Коли оплески стихли і Рузвельт почав говорити, він зосередився не на війні, яку його держава вела на двох фронтах у Європі та Азії, і не на перемозі, яку ще треба було здобути. У промові йшлося про мир, який настане після перемоги. «У наступні дні й роки ми працюватимемо над справедливим і почесним миром, міцним миром, так само як сьогодні ми працюємо і боремося за повну перемогу у війні», — заявив президент, стоячи обличчям до поривчастого зимового вітру. «Ми можемо досягти такого миру і досягнемо його. Ми прагнутимемо досконалості», — пообіцяв він нації. Потім тон Рузвельта став обережнішим: «Ми не досягнемо його негайно, але все ж таки будемо його прагнути. Можливо, помилятимемося, але в жодному разі наші помилки не повинні бути наслідком слабкодухості чи відмови від моральних принципів». Він уважав, що знає, як досягти мети. «Ми усвідомили просту істину, яку висловив Емерсон, а саме, що «єдиний спосіб отримати друга — це самому стати другом». Ми не здобудемо тривкого миру, якщо підходитимемо до нього з підозрою, недовірою або страхом. Ми можемо здобути його лише в тому випадку, коли діятимемо з розумінням, упевненістю і сміливістю, що випливатимуть із наших переконань».

Це була найкоротша інавгураційна промова Рузвельта, яка складалася лише з 573 слів. Стан здоров’я президента й негода не дозволили йому говорити довше, але стислість промови допомогла підкреслити наскрізну мету його четвертого й останнього президентського терміну. Його думки були зосереджені на мирі, який мав стати справедливим і довговічним, а не звичною прелюдією до чергової війни. Приватно Рузвельт також висловлював занепокоєння, чи проживе достатньо довго, щоб гарантувати цей мир. «На початку січня, — як згодом згадувала Елеонора Рузвельт, — усвідомлюючи, що ця інавгурація, безсумнівно, буде останньою для нього, і, можливо, навіть із передчуттям, що йому недовго лишилося, Франклін наполіг на тому, щоб усі його онуки на кілька днів приїхали до Білого дому». Тоді три покоління родини зібралися разом востаннє.

Після церемонії президент захотів поспілкуватись із сином Джеймсом. Він хотів обговорити заповіт. Батько сказав Джеймсу, що