Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Стривай, стривай, — і Телєгін виліз з візка.

Задуйвітер сказав:

— Що ми тут, в піхоті? — чужі люди! Що ж нам, — вік ногами куряву збивати?

— Морські артилеристи, ти пошукай таких, — блиснувши очима, сказав Гагін.

— В Нижньому сіли, було нас дванадцять, — сказав Латугін, — залишилося троє та ти — четвертий… Ти сів у візок — і бувайте здорові… А ми — не люди, ми Івани, сірі шинелі… Були й нема. Та що з тобою, з п’яним, говорити!

Задуйвітер сказав:

— Тепер у вас, Іване Іллічу, бригада, є в ній важка артилерія…

— Та йди ти в штани з своєю артилерією, — крикнув Латугін. — Я капоніри буду чистити, якщо треба! Мені прикро людину втратити! Повірив я в тебе, Іване Іллічу, полюбив… А це знаєш що — полюбити людину? А я для тебе, виявилось, — п’ятий з правого флангу. Ну, кінчаймо балачку… По дорозі решту зрозумієш…

— Товариші! — У Івана Ілліча і хміль пройшов від таких розмов. — Ви передчасно мене осудили. Я саме так і мав на увазі зробити: приїхавши в бригаду, відчислити вас трьох до себе в артилерійський парк.

— От за це спасибі, — прояснівши, сказав Задуйвітер.

А Латугін сердито тупнув розбитим чоботом.

— Бреше він! Це він зараз видумав. — І вже трохи лагідніше, хоч і насварившись на Телєгіна зігнутим пальцем: — Совісті самої мало, товаришу, на ній самій далеко не поскачеш. Хоч і за це спасибі.

Телєгін засміявся, ляпнув його по спині:

— Ну й гарячка! Ну й несправедливий же ти чоловік…

— А на якого чорта мені та справедливість, — я не збираюсь людей обманювати. Тільки за те тобі можна простити, що ти простий. За це тебе жінки люблять. Ну, гаразд, не сердься, сідай у тарантас. — І міцно схопив його за лікоть. — Знаєш, як за товариша на ніж лізуть? Не траплялось? — І шарив світлими, широко розставленими, холодно-палкими очима по обличчю і очах Івана Ілліча. — Збрехав же, га? Збрехав?

Іван Ілліч нахмурився, кивнув:

— Ну, збрехав. А ви добре зробили, що нагадали, напоумили…

— Тепер правильно говориш…

— Пусти його, чого ти причепився… Знову — цар природи, цар природи, — прогудів Гагін.

Ні слова більше не кажучи, Іван Ілліч попрощався з ними, вліз у візок і довго ще в дорозі усміхався сам до себе і похитував головою.

До штабу окремої бригади можна було долетіти літаком за одну годину, кіньми — прогаяти добу з гаком. Іван Ілліч їхав залізницею чотири доби, пересідаючи і до одуру нудьгуючи на брудних, голодних вокзалах. Окремого салон-вагона, як йому твердо обіцяли, звичайно, не було. Останню частину дороги довелося їхати в теплушці, до половини завантаженій крейдою, незрозуміло, кому і для чого потрібною в такий час. Крім того, на нарах був пасажир з гладким обличчям, схожим на глек у пенсне. Він весь час муркотів про себе з Оффенбаха: «… Ветчина з Тулузи, ветчина… без вина ця ветчцна буде несмачна…» А коли смеркло, почав вовтузитись з своїми мішками, щось у них перекладаючи, виймаючи, нюхаючи і знов укладаючи.

Іван Ілліч, який стомився до нудоти і був голодний, почав виразно дочувати запахи різного їстівного. Коли ж цей мерзотник узявся розбивати, сопучи, облуплювати і їсти печене яйце, Іван Ілліч не витримав:

— Слухайте-но, громадянине, зараз буде зупинка, негайно викочуйтеся з вашими мішками.

Той, у темряві, зараз же перестав жувати й не ворушився. Через хвилину Іван Ілліч відчув різкий запах ковбаси коло свого носа і з злістю відштовхнув простягнену невидиму руку.

— Ви мене не так зрозуміли, товаришу військовий, — м’яким теноровим голоском сказав цей чоловік. — Просто пропоную випити й закусити! Ах! — він зітхнув, і Телєгін знову носом відчув, що ковбаса тягнеться до нього. — Все у нас тепер принципи та принципи. Ну, який же в малоросійській ковбасі особливий принцип? З часничком та з сальцем. Спирт є — по разу ковтнути. — Він вичікуюче замовк, і Телєгін мовчав. — Ви, мабуть, вважаєте мене за спекулянта або мішечника?.. Прошу пробачення! Я артист. Може, я не Качалов, не Юр’єв, не Мамонт Дальський, упокой господи його чорну душу. От був великий трагік! Уявив, скотина, себе вождем світової анархії, сподобалось йому грабувати московські особняки; а вже в карти з ним, бувало, й не сідай… Прізвище моє — Башкін-Раздорський, досить відоме в провінції, — пишуся з нового рядка… — Він сподівався, мабуть, що Телєгін гукне: «А! Башкін-Раздорський, ну, як же, дуже приємно…» Але Телєгін мовчав. — Два сезони грав у Москві: в Ермітажі і у Корша… Володимир Іванович Немирович-Данченко почав уже коло мене кружляти. «Е, ні, — кажу я йому, — дайте мені, Володимире Івановичу, ще пограти досхочу, тоді беріть…» В вісімнадцятому відкрились ми у Корша «Смертю Дантона», — я грав Дантона… Рикаючий лев, трибун, вивернуті губи, бик, звір, геній, ненажера, хтивець… Що було! Який успіх! А дров нема, в Москві темрява, збору ніякого, трупа розбіглась. Ми — п’ять чоловік — давай халтурку по провінції, цю саму «Смерть Дантона». В Москві нарком освіти Луначарський нам заборонив, а вже в провінції ми розперезались, — в останньому акті витягаємо на сцену гільйотину, і мені голову — тюк… Збори — ну! Публіка, не повірите, кричить: «Давай ще раз, рубай…» Грали — Харків, Київ, — це ще при червоних, потім — Умань — в пожежному сараї, Миколаїв, Херсон, Катеринослав. Чорт нас поніс в Ростовна-Дону. Зіграли — успіх дикий. Один офіцер навіть націлявся стріляти з ложі в Робесп’єра… І на другий день градоначальник викликає мене і по-старорежимному лізе кулаком у морду: «Моліться богу за головнокомандуючого Денікіна, а я б вас повісив… Геть з Ростова: раз, два…» Да, важко зараз з мистецтвом… Шмигляємо по глухих закутках, як цигани. Декорації пошарпали вщент, соромно ставити. Гільйотину нам у Козлові не дозволили вантажити в вагон, як предмет невідомого призначення. Будь ласка! — будемо рубати мені голову сокирою! Сірники у вас є? А то я