Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— О Господе, що за жах! — сказала вона. — І хто міг би подумати? Андреа Кавальканті дурисвіт… убивця… утікач із каторги!

Вуста Ежені скривилися у глузливій посмішці.

— Їй-богу, мене переслідує лиха доля, — сказала вона. — Позбутися Морсера, щоб наткнутися на Кавальканті!

— Як можеш ти порівнювати їх, Ежені?

— Мовчи, усі чоловіки — падлюки, і я щаслива, що можу не лише ненавидіти їх — тепер я їх зневажаю.

— А що ми тепер будемо робити? — запитала Луїза.

— Що будемо робити?

— Еге ж.

— Те, що збиралися робити за три дні — поїдемо відціля.

— Ти все ж таки хочеш поїхати, хоч весілля й не буде?

— Послухай, Луїзо. Я ненавиджу це світське життя, розмірене, розкреслене, розлінієне, як ото наш нотний папір. І чого завжди я прагнула, про що завжди мріяла, то це акторське життя, вільне життя, незалежне, де сподіваєшся тільки на себе і тільки перед собою зобов’язана звітувати. Залишатися тут? Навіщо? Щоб за місяць знову почали мене віддавати заміж? За кого? Може, за Дебре? Про це якось уже була балачка. Ні, Луїзо, ні. Те, що сталося сьогодні, буде мені виправданням. Не шукала я його й не просила — сам Господь посилає його мені, то я його вітаю.

— Ти така сильна і хоробра! — сказала тендітна білява дівчина своїй чорнявій подрузі.

 — Хіба ти не знала мене? Так ось, Луїзо, побалакаймо про наші справи. Ридван…

— Слава Богу, куплений три дні тому.

— Ти загадала доправити його на місце?

— Так.

— А наш паспорт?

— Ось він.

Ежені зі звичною незворушністю розгорнула документ і прочитала: «Пан Леон Д’Армії, двадцять років, художник, волосся темне, очі темні, мандрує із сестрою».

— Чудово! Як ти роздобула цей паспорт?

— Коли я просила графа Монте-Кріс­то дати мені рекомендаційного листа до директорів театру в Римі й Неаполі, я сказала йому, що боюся їхати в жіночому вбранні. Він погодився зі мною і пообіцяв мені роздобути чоловічий паспорт, тож за два дні я його отримала і сама дописала: «Мандрує із сестрою».

— Отож, — весело сказала Ежені, — нам залишається тільки попакувати речі; замість того, щоб поїхати увечері перед весіллям, ми поїдемо увечері після підписання угоди, та й годі.

— Подумай добре, Ежені.

— Мені вже нема про що думати. Набридли мені ці постійні балачки про зростання, зниження, іспанські фонди, гаїтянські позики. Подумай, Луїзо, замість усього цього буде чисте повітря, воля, щебетання пташок, рівнини Ломбардії, канали Венеції, палаци Рима, берег Неаполя. Скільки у нас грошей?

Луїза дістала з письмового столу замкнений на замочок гаманець і відкрила його: там були двадцять три банкові білети.

— Двадцять три тисячі франків, — сказала вона.

— І принаймні на таку саму перлів, самоцвітів і золотих речей, — сказала Ежені. — Ми з тобою багаті. На сорок п’ять тисяч ми можемо жити два роки, мов принцеси, або досить непогано чотири роки. Та не мине й півроку, як ми нашим мистецтвом подвоїмо цей скарб. Зробимо так: ти бери гроші, а я скриньку візьму. Отож, як одна з нас раптом загубить свій скарб, то у другої все ж таки залишиться половина. А тепер пакуймо речі!

— Зачекай! — сказала Луїза.

Вона підійшла до дверей, що провадили до покою пані Данґляр, і прислухалася.

— Чого ти боїшся?

— Щоб нас не застукали на гарячому.

— Двері замкнені на ключ.

— Нам можуть звеліти, щоб ми відчинили.

— Нехай що хоч там кажуть, а ми не відчинимо.

— Ти справжня амазонка, Ежені.

І обидві дівчини заходилися хутко складати у валізу все, що вони вважали необхідним у мандрівці.

— Ось і все, — сказала Ежені. — Я поки що переберуся, а ти зачини валізу.

Луїза чимдуж натискала своїми білими рученятами на віко валізи.

— Ой, я не можу, — сказала вона. — Сили бракує, зачини сама.

— Я й забула, що я Геркулес, а ти тільки бліда Омфала, — засміялася Ежені.

Вона притиснула коліном валізу й напинала свої білі м’язисті руки, аж поки обидві половинки зімкнулися і Луїза замкнула замок. Коли все те зробили, Ежені відімкнула шафу, ключ від якої вона носила із собою, і дістала з нього теплу дорожню кирею.

— Бачиш, — сказала вона, — я про все подумала: у цій киреї ти не змерзнеш.

— А ти?

— Ти ж знаєш, мені не буває ніколи холодно. Та й це чоловіче вбрання…

— Ти тут і переберешся?

— Авжеж.

— А встигнеш хіба?

— Та не бійся, боягузко ти мала, адже всі заклопотані тим скандалом. Та й ніхто не буде дивуватися, що я замкнулася у своєму покої. Подумай, адже мене має охопити розпач!

— Та звісно, можна не перейматися.

— То допоможи мені.

Із тієї ж таки шафи, відкіля вона дістала кирею, Ежені витягла чоловіче вбрання разом із черевиками та сурдутом, а також запас білизни, де не було нічого зайвого, та було все необхідне. Потім, із вправністю, яка свідчила, що вона не вперше перебирається у вбрання іншої статі, Ежені взулася, убрала штани, зав’язала краватку, застібнула догори камізельку і наділа сурдут, що гарно обтискав її тонку і струнку статуру.

— Ой, гарно! Їй-богу, справді гарно! — захоплено розглядаючи її, сказала Луїза. — А як ти заховаєш під чоловічий капелюх твої прегарні коси, яким заздрять усі жінки?

— А зараз побачиш, — відказала Ежені.

І, вхопивши лівою рукою густу косу, яку насилу обіймали її довгі пальці, вона правою взяла великі ножиці, і ось у тих розкішних косах зарипіла сталь, і вони тяжкою хвилею впали їй під ноги, а Ежені одхилилася назад, щоб уберегти сурдут.

Потім вона обстригла кучерики біля скронь, причому видно було, що вона нітрохи не шкодує, навпаки, її очі під чорними бровами сяяли ще яскравіше і завзятіше, ніж завжди.

— Ох, твої чудові коси! — сумно мовила Луїза.

— А так хіба не устократ ліпше? — вигукнула Ежені, погладивши свої короткі кучері. — І хіба, на твою думку, так я не гарніша?

— Ти красуня, ти завжди красуня! — вигукнула Луїза. — То куди ми тепер подамося?

— Та бодай до Брюсселя, якщо ти не проти, адже це найближчий кордон. Ми проїдемо через Брюссель, Льєж, Аахен, піднімемося Рейном до Страсбурга, перетнемо Швейцарію і через Сен-Ґотар спустимося до Італії. Ти згодна?

— Авжеж.

— Чому ти так дивишся на мене?

— Ти просто-таки чарівна в цьому вбранні! Можна подумати, ти мене викрадаєш.

— А нехай йому дідько, так і є!

— Ти, бачу, ще й лаятися навчилася, Ежені?

І обидві дівчини, що, як усі гадали, мали обливатися сльозами, одна — через свою лиху долю, а інша — від любові до подруги, попадали від реготу і заходилися прибирати найпомітніші сліди безладу, що їх вони лишили, збираючись у мандрівку.

Потім вони погасили свічки і, сторожко роззираючись довкола, уважно прислухаючись,