Читати книгу - "Українське письменство"

Ти, брате, любиш Русь, — Я ж не люблю, сарака! Ти, брате, патріот, А я собі — собака… Ти, брате, любиш Русь, Як любиш добре пиво, — Я ж не люблю, як жнець Не любить спеки в жниво. Ти, брате, любиш Русь За те, що гарно вбрана, — Я ж не люблю, як раб Не любить свого пана… Ти любиш в ній князів, Гетьмання, панування, — Мене ж болить її Відвічнеє страждання. Ти любиш Русь, — за те Тобі і честь і шана, — У мене ж тая Русь — Кривава в серці рана. Ти, брате, любиш Русь, Як дім, воли, корови, — Я ж не люблю її З надмірної любови…

Третій тяжкий епізод у тогочасному житті Франка, — це його розрив з польськими радикальними та соціалістичними кругами, що стався р. 1897 (коли польське громадянство готувалося до обходу столітніх роковин Міцкевича), внаслідок опублікування в німецькім часописі статті «Der Dichter des Verrathes». Психологічно неважко зрозуміти, чому думка Франкова спинилася на поетизаціях зради: от уже кілька років, як йому закидувано «запроданство» полякам і як він сам, одбиваючись од нападів, писав, що не може поважати народу, що дав з себе стільки зрадницького, ренеґатського наплоду. Серед Міцкевичевих персонажів його увагу привернув героїчний зрадник Конрад Валленрод; потім мотив зради (і її прославлення) він знайшов в інших творах, — і всі ці спостереження привели його до висновку: «Смутні, певно, були часи, коли великий поет ступив на такий фальшивий, облудний шлях, як величання зради, і смутну, мабуть, долю матиме нарід, що вважає такого поета за найбільшого свого національного героя без жодних застережень і його творами живить молодь». Ці єретичні думки про Міцкевича, які спали на думку Франкові вперше за часів гімназіальних і які він знайшов потім у Брандеса, — спричинилися до величезного обурення в польській пресі. «Kurjer Lwowski», що в його редакції Франко відпрацював 10 років, виключив його зі складу своїх співробітників, а по вулицях Львова було розліплено плакати, де красувалося: «Precz z Frankiem!» Оскільки глибоко «поет зради» зачепив польське громадянство, можна бачити хоч би з того, що навіть мирні польські учені, професори російських університетів, кілька років потім не могли спокійно згадати Франкове наймення на сторінках академічних видань.

Не треба мати живої уяви, щоб ясно представити собі, яке враження повинні були такі епізоди справити на Франка, вражливого, чуткого і хоробливого. А надто як додати до цього, що переживати їх доводилося поетові в умовах надзвичайної матеріальної скрути. Гонорар, який брав він в «Кур’єрі львовськім» та в «Зорі», ледве давав йому змогу провадити півголодне існування… Розповідаючи Драгоманову про одно з своїх численних непорозумінь з Франком, Павлик говорить, що їм трудно взяти якийсь рівніший тон, бо у нього розбиті надмірною роботою нерви, а над Франком і його сім’єю висить жебрача бідність. До цього рано прилучилася хороблива неврівноваженість дружини, що інколи давала привід думати про захитану її психіку… Не дивно, що сили поета надломлювалися, і в його творах починали звучати розпачливі ноти.

Зародки цих настроїв зустрічаються ще в збірнику «З вершин і низин». Пам’ятаєте, в «Нічних думах»: