Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Їх там чотири штуки, — сказав хлопчик, — я вже їх переловлю…

Перебираючи те, що лежало на столі, Вадим Петрович знайшов Катин шкільний щоденник, де вона записувала уроки й деякі особливі пригоди. Майже кожен денний запис кінчався: «Іван Гавриков знову пустував…» Або: «Даю собі слово честі три дні не розмовляти з Іваном Гавриковим…» Або: «Іван Гавриков знову ходив по самому краю даху, щоб налякати дівчаток. Я просто в розпачі…»

— Хто це Іван Гавриков? — спитав Рощин.

— Я.

— Чого ж ти пустуєш, прикрості чиниш Катерині Дмитрівні?

Іван Гавриков тяжко зітхнув, голубі очі його стали зовсім невинними.

— Доводиться… Я вчусь добре. Ти подивись у дівчат краснопис: тин — палиці. Ось мій зошит. От здивуєшся. Таблицю множення всю знаю, хочеш — спитай? — Він з усієї сили зажмурився.

— Вірю, вірю.

Вадим Петрович сів на долівку, підібгавши ноги, продовжував перегортати щоденник. В ньому ані слова не було про себе. Але з кожної сторінки ніби піднімалась до нього Катина вічна юність, довірлива й чиста ніжність. І він бачив її руки з голубуватими жилками, її теплі, ясні очі…

— Дев'ять по дев’ять — вісімдесят один, що, хіба не так? — сказав Іван Гавриков.

— Молодець, молодець… Слухай, вона тобі нічого не сказала — куди поїхала?

— В Київ.

— Ти не брешеш?

— Дуже мені потрібно брехати.

— У неї, — може, ти знаєш, — де-небудь ще заховані листи, зошити?.

— Всі тут, Я й ці сьогодні додому візьму, вона наказувала: як свого ока, пильнуй зошити, а то чоловіки знову покурять.

На останній сторінці щоденника він прочитав:

«… Я чомусь вірю, що ти жива і ми зустрінемось коли-небудь… Ти уявляєш — я вийшла з довгої, довгої ночі… Мені хочеться розказати тобі про маленький світ, в якому я живу. Пташки за вікном мене будять. Я йду на річку купатися. Потім, по дорозі, я п’ю молоко у тітки Гафії, — я їй винна вже карбованець шістдесят копійок, але вона зажде. Потім приходять діти, і ми вчимося. Нам ніщо не заважає, у нас немає ніякого клопоту. Виявляється — людині зовсім не те потрібно, що нам здавалося потрібним і без чого ми не могли жити… Прямо соромно сказати — мені наче знову сімнадцять років, — я знаю, Дашенько, ти зрозумієш, про що я хочу сказати… Мені тільки часом завдає прикрості мій найлюбиміший хлопчик, Іван Гавриков… Він надзвичайно…»

На цьому лист обривався, тому що не вистачило більше місця в зошиті. Вадим Петрович підтягнув Івана Гаврикова, поставив його у себе між колінами.

— Ну? Що тобі подарувати?

— Патрон.

— Порожнього у мене нема…

— А ти вистріли, ходім на двір.

Вадим Петрович устав з долівки, склав зошит і почав засувати його за гімнастерку.

— Цього зошита, Іване, я візьму.

— Ні, вона буде лаяти.

— Я тьотю Катю скоро побачу і скажу їй, що взяв… Ходімо на двір — стріляти…

Сонце в безвітрі палило безлюдні вулиці Царицина, де коло під’їздів з навстіж відчиненими дверима лежали купи сміття. Обивателі поховалися. Лише на спусках до Волги гуркотіли вскачки ломові візники з казенним майном і архівами установ. Місто доживало останні години. На підступах до нього Десята армія, дуже поріділа після Маничу, ледве стримувала натиск свіжої Північнокавказької армії генерала Врангеля.

Ще працювала телефонна станція, але в місті вже не було ні води, ні електрики. Заводи спинилися. Все, що можна було вивезти з них, було відгвинчене, зняте, розібране й вивезене на пристані. В робітничих слободах залишились тільки малі та старі. Царицинський пролетаріат, який за ці десять місяців приніс величезні жертви на оборону міста, не ждав пощади від білих, — ті, хто ще міг, билися в армії, інші виїжджали на дахах вагонів, на палубах і в трюмах пароплавів. Люди втікали на північ — світ за очі. Догоряли на березі Волги склади дерева. Все виразніше й ближче чувся гуркіт гармат.

Все життя міста зосередилось на вокзалах та на пристанях. Берег Волги був завалений мішками, ящиками, частинами машин і верстатів, — сотні людей, обливаючись потом, з криками і лайкою тягали все це й несли по сходнях на судна. Тисячі людей, ждучи вантаження, стояли в тісних чергах або, мовчазні, голодні, лежали на березі, дивлячись крізь непорушну запону пилу на маслянисту воду, що виблискувала під сонцем. Широка Волга в кінці червня обміліла так, що непомітно присунулась з того боку піщана мілина, де ходили голяком, купались якісь люди. Купались і по цей бік між конторками, серед плаваючого сміття в теплій воді. Але навіть від ріки не віяло прохолодою.

Один по одному до пристаней підчалювали обдерті і брудні пароплави, з них лунали маячні крики. Палуби були переповнені біженцями й червоноармійцями, — живими серед трупів і висипнотифозних, що стогнали, бурмотіли, біснувались в гарячці. Десятки пароплавів і буксирів, ждучи розвантаження й навантаження, терлися бортами об борти, гуділи хрипко. Всі вони прибули знизу, з Астрахані і з Чорного Яру.

Обсипані вапном санітари бігли на палуби, переступали через лежачих хворих, відбирали трупи і скидали їх на берег, щоб очистити місце для живих. Сипали вапно й лили карболку. Був наказ — складати трупи на березі в лимонадні і квасні кіоски. Від спеки трупи почали набрякати й розпирали ці легко збиті балагани. Тяжкий сморід особливо квапив людей залишити царицинський берег. Над містом пропливли — тінями крізь курне марево — врангелівські літаки. Вони скинули бомби в річку.

Люди проривали застави коло пристаней, — чіпляючись мішками за штики червоноармійців,