Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— У машинах.

— А якщо хтось і машини не має? — запитав я, намагаючись не думати про просторий «ролс-ройс» із вбудованим баром — можливо, Фрейзер не вмів їздити сам, а тому водій був моїм ангелом-охоронцем. — Що робити всім цим молодим міцним людям, якщо немає борделів? У Європі вулицями кружляють повії усіх цінових категорій, наче перелітні птахи. А тут я ще не бачив жодної. Зрештою, тут немає і громадських туалетів. Як думаєш, це якось пов’язано? У Парижі ці інтимні будки стоять на вулицях з інтервалом у кількасот метрів, наче бляшані бастіони, і їх активно використовують. Нічні метелики вилітають уже об одинадцятій ранку, тому у Франції ніхто не ходить до психіатрів і ні в кого немає нервових зривів. А тут майже в кожного є свій психіатр, немає громадських туалетів, а повій можна викликати тільки за таємними номерами, доступними лише багатіям. А що робити незаможним людям із усіма тими поліцейськими заборонами, сварливими господинями, благочестивими пресвітеріанами та жандармами; що робити їм узимку і без машини, цього останнього прихистку зігнутого в три погибелі кохання?

— Взяти машину напрокат.

Я сидів у роздовбаному плюшевому кріслі того ж кольору, що й меблі у вестибюлі. Мабуть, таємничий власник готелю тридцять років тому пограбував вагон із плюшем, крім того, там скоріш за все везли ще й контрабандне віскі, інакше як пояснити, що весь готель знизу і аж до самого даху оббитий цим плюшем похмурого кольору, і водночас там всюди темніють плями від віскі. Наташа лежала на ліжку. На столі валялися залишки вечері, які нам принесли з місця розради всіх людей без сім’ї та кухні: американського магазину делікатесів, цього прекрасного закладу, де можна купити гарячі, щойно засмажені кури-гриль, шоколадний пиріг, нарізану ковбасу, консерви всіх сортів та видів, першокласний туалетний папір, малосольні огірки, червону ікру, хліб, масло та лейкопластир — одним словом, усе, крім презервативів. їх купували в іншому американському закладі, суміші аптеки та ресторану, де вбраний у біле власник по-змовницьки вручав їх покупцеві, наче позбавлений сану католицький священик, який вчиняє символічне вбивство немовляти.

— Хочеш шоколадного пирога до кави? — запитав я.

— Великий шматок. І вже, ще перед кавою. Зима робить мене ненаситною. Коли на вулицях лежить сніг, шоколадний пиріг — для мене найкращі ліки.

Я підвівся, витягнув із потаємної кишені у валізі електроплиту і поставив на неї алюмінієвий чайник із водою. Потім закурив сигару «Байт Оул», щоб запах кави менше було чути в коридорі. В номері заборонено було готувати їжу, хоча жодної небезпеки в цьому не було, бо ніхто тим і не переймався. Але коли Наташа приходила до мене, я старався бути обережним. Коридорами готелю, скажімо, міг шастати його невидимий власник. Він ніколи цього не робив, але саме тому я і пильнував. Те, чого ніколи не траплялося з нормальними людьми, у моєму житті ставалося надто часто — це був один із неписаних законів еміграції.

Коли я наливав каву, у двері постукали — тихо, але наполегливо.

— Сховайся під моїм пальтом, — сказав я. — 3 ногами і головою. Погляну, що там.

Я повернув ключ у замку і прочинив двері. На порозі стояла пуер-ториканка. Вона приклала палець до губ.

— Поліція, — прошепотіла вона.

— Що?

— Унизу. Троє чоловіків. Пильнуйте! Можливо, вони піднімуться нагору. Обшук готелю. Обережно!

— Що сталося?

— Ви самі? Тут немає жінки?

— Ні, — відповів я. — Поліція тут саме тому?

— Не знаю. Думаю, через Мелікова. Але точно невідомо. Мабуть, обшукуватимуть номери. Якщо знайдуть жінку, то заберуть.

«У ванну, — подумав я швидко. — Але якщо поліція влаштує облаву і знайде Наташу у ванній, буде ще гірше. Спуститися вниз, у вестибюль, вона вже не могла, якщо шпики вже там. Прокляття, що ж робити?»

Раптом я швидше відчув, ніж побачив її біля себе. Хтозна, як їй вдалося так швидко вдягнутися. Вона навіть встигла почепити Hâ голову шапочку і була спокійна і незворушна:

— Меліков. Вони його схопили.

Пуерториканка зробила їй знак:

— Швидше! Вона йде в мій номер, а Педро — сюди. Ясно?

— Так.

Наташа швидко роззирнулася.

— До зустрічі, — і пішла за жінкою.

З темного коридору випірнув мексиканець Педро. Він защіпав підтяжки і зав’язував краватку.

— Buenas Tardes, Senor. Так буде краще.

Я зрозумів. Якщо прийде поліція, то Педро — мій гість, а Наташа перебуде в пуерториканки. Набагато простіше, ніж драматична англосаксонська втеча через вікно в туалеті, а* потім — по закрижанілих дахах. По-латинському просте рішення проблеми.

— Сідайте, Педро, — сказав я. — Сигару?

— Дякую. Але ліпше цигарку. Дуже дякую, Senor Роберто. Але в мене є власні.

Він нервувався.

— Документи, — пробурмотів він. — Буде біда. Сподіваюся, вони не прийдуть.

— У вас нема документів? Скажете, що забули.

— Буде біда. У вас нормальні документи?

— Так. Цілком пристойні. Але кому подобається спілкуватися з поліцією? — Я й сам добряче нервувався. — Може, чарку горілки, Педро?

— Заміцний напій як на таку ситуацію. Краще мати ясну голову. Але я залюбки вип’ю кави, Senor!

Я налив йому кави. Педро швидко її випив.

— Що з Меліковим? — запитав я. — Ви щось знаєте?

Педро різко хитнув головою. Тоді нахилив її вбік, заплющив Очі,

підняв руку і приклав її до носа так, наче щось вдихає. Я зрозумів.

— Ви у це вірите?

Він стенув плечима і розвів руками. Я пригадав Наташині натяки.

— Що я можу для нього зробити?

— Нічого, — відповів Педро, простеживши за мною поглядом. — Хіба що тримати язик за зубами, інакше Мелікову буде тільки гірше.

Я спакував плиту у валізу й обдивився кімнату, перевіряючи, чи Наташа не залишила ніяких слідів. Безшумно відчинивши вікно, викинув

із попільнички два недопалки зі слідами червоної помади. Тоді прокрався до дверей, відчинив їх і прислухався до звуків, що долинали знизу.

У готелі було тихо, мов у могилі. З вестибюля долітало якесь невиразне бурмотіння. Потім я почув, як хтось піднімається сходами. Я відразу впізнав поліцію. У цій справі я був експерт, оскільки достатньо часто чув такий тупіт у Німеччині, Бельгії та Франції. Я швидко зачинив двері. Ідуть.

Педро кинув цигарку.

— Піднімаються нагору, — сказав я.

Він підняв цигарку з підлоги:

— У номер Мелікова?

— Побачимо. Чому ви думаєте, що поліція робитиме обшук?

— Щоб хоч щось знайти.

— Без ордеру?

Педро знову стенув плечима:

— Ордер? Нащо він їм? Ідеться ж про бідняків.

— Атож.

Цього варто було очікувати. Чому в