Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

А так усе пройшло як годиться.

Галя була на сьомому небі од щастя — от же ж який Максим, ні слухом ні духом, і раптом нате вам, свататись прийшов!

Одне тільки непевне було у сватові-незнайомці — це помітила тільки Галя — очі. Дивні такі очі. Сам козак їх від прямих поглядів ховав, але Галі вдалося зазирнути. Скляні якісь, безпристрасні очі.

«Наче неживі», — подумала Галя.

* * *

Весілля відгуляли пишно з усіма почестями.

Столи тріщали від наїдків, а музики грали такі, що, мабуть, і в самому городі Києві днем з вогнем не відшукати.

Коротше, все як треба.

Язикаті та заздрісні молодиці разом з Галиними подругами одно перешіптувались по кутках: «От уже і щастить людям, їй-Богу, само, дивись, якесь таке ніяке, а жениха собі відхватило, ой леле!» Галя здогадувалась про ті розмови, але їй було все одно. Хай плещуть. Головне, що зараз вони з Максимом сидять укупці за весільним столом і дивляться один на одного. Мовчать і дивляться, слова тут зайві. Вони кохають одне одного.

З боку нареченого були лише козаки, що потроху замінили йому наймитів у господарстві, якісь далекі гості, нібито з Запорожжя, та ще сільський старшина Вишневський з дружиною і дочкою. Звичайно, який у Максима рід. Він і сам казав, сирота — так думала Галя. Та все ж дивна трохи в нього ватага. Ніби й п’ють, та не дуже, і веселяться, та не дуже, а вже як гопак танцювати, так і сільська дітвора справніше гопцювала за тих козаків.

Один лиш випадок трохи зіпсував подружжю святковий настрій. А було се ось як.

Максим і Галя тільки-но повернулися з танцю і наречений прорік:

— Як зараз твоя нога, серденько? Бачу, зілля допомагає.

— О, так, любий Максиме! Майже й забула вже про той недуг, — потім трохи помовчала і додає: — А звідки ти все-таки це вміння дістав?

— Та то мені ще мати розказували…

Максим замовк.

«Мати…Забрехався, бісів виродку! До матері дійшов!»

Хвилька сум’яття, і раптом, як вихор, налетіли спогади. Ось він, молодий іще козак, уперше їде на Січ. «До побачення, мамо!», — гукає за ворітьми. По-юнацьки наївно посміхається. «Не плачте!» — «Та я не плачу, синку…»

Ідуть полки.

Ідуть рівним кроком курними шляхами його, Максимового, села, через поле і левади, де він із товаришами гралися ще малими, повз ставки, де він ловив колись рибу, приносив мамі до вечері.

«Дивіться, мамо, яких дебелих лящів я наловив!»

«Бачу, синку. Молодець»

Ідуть полки.

Ідуть згорблені старі козаки, пошматовані довгим нещасливим життям.

Ідуть молоді, безрукі й безногі, зі шрамами й опіками, живі й мертві.

Підіймаються з широких степів. Порвані звірами й круками. Стають у шеренгу. Ідуть.

Оминають мамин садочок, невеликі похилі вишеньки, обпалені гарячим серпнем.

«Засохла вишенька, мамо!» — то сестричка.

«Нічого, нічого, донечко, посадимо нову»

Ідуть полки.

Ідуть курними шляхами його, Максимового, дитинства. Через усе його нещасне життя. Через весь його білий світ.

Мама.

Ось стоїть вона, старенька, обіпершись об тин.

«Ти не винен, синку, не винен»

«Не муч, мамо!» — кричить Максим довгими літніми ночами.

«Не муч!» — кричить у пустоту.

Дим над Диким Полем, дим…

«Дивись, матусю, як склалося життя. Не бачиш? Лежиш під аршинами своєї рідної полтавської землиці у холодній могилі. Спи, мамо. Спи»

Встають із землі невільницькі тюрми Цареграду, Кафи. Сидить він, Максим. На землі, прихилившись спиною до грат з виразом ображеної дитини на обличчі.

Дим над Диким Полем, дим…

На татарській низькорослій конячці, з кривою шаблюкою летить Максим на вістрі атаки яничарів.

Запалало село, загорілося. Закричало, заридало голосами сотень жінок та дітей.

Повбивали, потовкли, потягли у ясир.

«Аллах акбар!»

Усе — попелище і руїна.

Нема села.

Але що то за жінка під старою грушею, нанизана на татарську стрілу?

Щось знайоме в ній, здається Максиму. Щось до болю знайоме.

Під’їхав ближче, зліз із коня.

Мати…

Ідуть полки ген-ген за обрій.

Гукають Максима — не слухає їх. Сидить на чудернацькому килимі, сплівши ноги по-турецьки. Не дивиться в їхній бік. Дивиться він далі, за Дніпро і Чорне море, аж на Туреччину, де в гаремі одного вельможі наложницею його сестричка.

Нема вже вельможі. Зарізав Максим. Та й сестри нема. Шукав-шукав по всій Туреччині — не знайшов.

Ідуть полки через весь білий світ…

ХІІ

Максим стояв і курив у садку. Він майже вибіг із юрби гуляк, не зміг винести спогадів. Ті болісні тяжкі страшні спогади терзають його душу, будуть терзати все життя. «Наплювати на гуляк. Обійдуться без мене, а я постою, покурю. Заспокоюсь». Йому тільки шкода було Галю. Шкода, що покинув її, майже нічого не сказавши. Він уже навіть розвернувся іти по неї, але тут між яблунь у місячному світлі показалася постать.

— Максиме!

— Я тут, серденько!

— Я щось не так сказала, Максиме? Пробач мені.

— Ні, Галинко. Ні. Все гаразд. Просто я так… спогади різні, от і …

«Треба їй розказати, розказати все! Геть усе! Я не винесу! Я їй усе розкажу!» — Максима терзала ця думка ледве чи не з першої їхньої зустрічі.

Але він не міг.

Вона б його ніколи не зрозуміла.

Вона б йому ніколи не пробачила.

— Знаєш, Галинко, я просто… Просто згадав свою маму…Я її пам’ятаю, тому…

Максим глянув на свою дружину. Її очі блищали від сліз.

— Я тебе розумію, любий. Я не знала своєї мами, але вона мені часто сниться, і я прокидаюся вся в сльозах. Я …

— Я тебе люблю, Галинко! Більше за все на світі.

Вони міцно обнялися і плакали. Так-так, я не жартую. Цей виродок-христопродавець плакав. Плакав звичайними людськими слізьми. Мабуть, уперше в своєму житті…

Кінець п’ятого мотиву

— Отакими наївними та романтичними були ті древні гуляння з криками та галасом на всю округу, «шоб чутно було, шо тут весілля».

Але про це досить.

Зараз про інше. Бо в нас часу мало, а переслухати ше ого-го скільки треба

Власне, далі, як дасть Бог, буде розказано про одне тривожне послання, важку хворобу та долю старого характерника Тараса.

Мотив шостий

Про Галину хворобливість та ще про багато чого

«У 1658 році між Україною і Польщею був укладений договір, що став відомий як Гадяцький трактат.