read-books.club » Сучасна проза » Долорес Клейборн, Стівен Кінг 📚 - Українською

Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

8
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Долорес Клейборн" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Сучасна проза / Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 28 29 30 ... 73
Перейти на сторінку:
доки вже не буде запізно і він ніц не вдіє.

— Добре, — каже він. — То ми договорили й порішали, так, Долорес? — Але він дивився на мене, і в очах в нього шось дивне мерехтіло, і то мені не сильно подобалося. — Думаєш, така мудра, та’?

— Не знаю, — кажу я. — Я колись думала, шо маю троха розуму, але дивися, з ким я ділю одну хату.

— Та ну тебе, — каже він і далі дивиться на мене тим цікавим сиромудрим поглядом. — Думаєш, шо ти така перчена, аж певно через плече дивишся, чи зі сраки дим не йде, як підтираєшся. Але ти не всьо знаєш.

— Шо ти хочеш тим сказати?

— А ти подумай, — каже він і струшує газету, як якийсь багач, який хоче перевірити, чи не сильно йому того дня ринок акцій дошкулив. — Для такої мудрагельки, як ти, то не має бути тяжко.

Мені то не сподобалося, але я не продовжувала. З одного боку через то, шо не хтіла ше довше гупати палицею по осинім кублу, ніж треба було, але з другого боку то не всьо. Я дійсно думала, шо я мудра, мудріша за нього в усякім разі, і то було з другого боку. Я думала, якшо він попробує якось мені сам відомстити, я то завбачу хвилин за п’ять після того, як він зачне. Коротше кажучи, то була гординя, чиста звичайна гординя, і то, шо він уже зачав, мені навіть у голову не приходило.

Як діти прийшли зі склепу, я відправила хлопців до хати, а сама із Селеною пішла за хату. Там цілі зарослі кущів ожини, які в ту пору року були майже голі. Повівав троха вітерець, і вони від того тріщали. Самотній такий звук. Троха лячний. Там із землі стирчить велика біла брила, і ми на неї сіли. Над Східним рогом вийшла половина місяця, і як вона взяла мене за руки, то пальці в неї були такі самі холоднющі, як той місяць виглядав.

— Мені страшно заходити, мамо, — сказала вона, і голос у неї тремтів. — Я піду до Тані, можна? Будь ласочка, пусти мене до неї.

— Тобі не треба ніц боятися, рибонько, — кажу я. — Я про всьо подбала.

— Я тобі не вірю, — прошепотіла вона, хоч по лиці її було видно, шо хоче — хоче в то вірити, більше ніж у хоч шось друге.

— Так і є, — сказала я. — Він пообіцяв відчепитися від тебе. Він не все дотримується обіцянок, але цеї дотримається, тепер, коли знає, шо я дивлюся і він не може розраховувати, шо ти змовчиш. І ше він до сраки на­пуджений.

— Напуджений… чого?

— Бо я сказала йому, шо як він хоч раз шось мерзенне тобі зробить, то я його відправлю в Шоушенк.

Селена хапнула ротом повітря і знову впилася пальцями мені в руки.

— Мамо, нащо?!

— Я так сказала, бо я так зроблю, — кажу я. — Ліпше, шоби ти то знала, Селено. Але я би так не переживала. Наступні чотири роки Джо до тебе, певно, і за десять футів не підійде… а далі ти вже в коледжі будеш. Якшо він шось і тримає в пошанівку в тім світі, то свою шкуру.

Вона пустила мою руку, повільно, але певно. Я ввиділа, як у неї на лиці знов показується надія і ше дешо. До неї ніби молодість верталася, і ото лиш тогди, як ми сиділи під місяцем коло того ожиннику, я зрозуміла, як вона постаршала тої осени.

— Бити не буде мене, точно? — спитала вона.

— Не буде, — кажу я. — Всьо добре.

І вона у всьо то повірила, поклала голову мені на плече й зачала плакати. То були сльози полегшення, отак чисто й просто. Через то, шо їй прийшлося так плакати, я зненавиділа Джо ше більше.

Я собі думаю, шо наступні пару ночей у мене в хаті була дівочка, яка спала ліпше, ніж за останні три місяці чи навіть більше… але я очей не склепляла. Я слухала, як коло мене хропів Джо, дивилася на нього тим внутрішнім оком і праг­ла обернутися та вигризти йому його іродське горло. Але я вже не була така скажена, як тогди, коли чуть не скосила його тою дровинякою. Тогди думки про дітей і шо з ними буде, як мене посадять за вбивство, не мали влади над тим внутрішнім оком, але пізніше, як я сказала Селені, шо вона в безпеці, і змогла троха охолонути, та влада з’явилася. І всьо одно, я знала, шо то, чого, найпевніше, хоче Селена, — шоби всьо було як колись, ніби її тато ніколи не робив того, шо робив, — бути не може. Навіть якшо дотримається обіцянки і більше ніколи її не чіпне, того не могло бути… і хоч би шо я там казала Селені, я не мала повної певності, шо він дотримається обіцянки. Скоріше чи пізніше такі хлопи, як Джо, здебільш переконують себе, шо можуть вийти сухими з води й на другий раз, як будуть троха обережнішими, можуть робити всьо, шо схочуть.

Коли я отак лежала нарешті в темноті та спокої, відповідь здавалася досить простою: треба забрати дітей і перебратися на материк, і то скоро. Тогди я була досить спокійна, але знала, шо довго так не буде. То внутрішнє око мені спокою не дасть. Як я закиплю на другий раз, воно вже дивитиметься ше гостріше, а Джо виглядатиме ше гірше, і, може, й не бути ні одної думки, яка мене від того втримає. То просто був новий вид люті, хоча би для мене, і мені ставало розуму якраз ввидіти, яка біда може з неї вийти, якшо я попущу. Я мусіла забрати нас із Літл-Тола до того, як то божевілля зірветься з ланца. І як я зробила перший крок до того, то дізналася, шо значив той цікавий сиромудрий погляд його. Ой, ше й як!

Я троха підождала, шоби всьо вляглося, а потому одного ранку в п’ятницю сіла на пором в одинадцятій годині на материк. Діти були в школі, а Джо був у відкритім морі з Майком Старґіллом і його братом Ґордоном, бавилися з пастками на лобстерів — він не мав би вернутися аж до заходу сонця.

Із собою я взяла розрахункові книжки дитячих рахунків. Ми відкладали їм на коледж, відколи малі народилися… Хоча би я відкладала, Джо було взагалі попри мешти, підуть вони в коледж чи нє. Усе, як доходило до тої теми, — і то, аякже, я її все зачіпала, — він майже все сидів у тім своїм сранім кріслі-гойдалці, ховав лице за «Еллсвортівським Американом» і вистромлював його лиш для того, шоби сказати: «Якого чорта ти так настроєна відправляти тих дітей у коледж, Долорес? Я в ніяких коледжах не вчився, і всьо зі мною нормально».

Ну, з дечим тяжко сперечатися, правда? Якшо Джо думає, шо читати газету, колупати кози в носі й витирати їх об коци на своїм кріслі — то значить, шо з ним всьо добре, то обговорювати шось не сильно є сенс. Там всьо безнадійно від самого початку. Але то таке. Доки я могла витягувати з нього свою чесну долю, як йому випадало шось нормальне, як тогди, коли

1 ... 28 29 30 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долорес Клейборн, Стівен Кінг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"