Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

маєтках, ваша родина володіє, мабуть, також селами під Ковном, чи не так? Хто ж це, ага — Пйотр Давидовіч Коробель продав вам шматок землі за нашими лісами в Іллукшівському повіті, ти бував там коли, юначе? Не пам’ятаю, щоб я десь кращі меди куштував, меди полякам відмінно вдаються, слід визнати.

— Багата родина, — відізвався Дусін, мружачи очиська.

— Ви справді перебільшуєте, Ваше Сиятельство.

— Ах, ми ж візитували Тодора Ґ’єро у Відні навесні минулого року, пам’ятаєш, моя дорога, одразу після скандалу у Прюнцелів, коли отой скрипаль-південець кинувся з вікна й поламав руки й ноги, кажу я вам, перст Божий у подібних трагедіях, нічого не діється без моралі: вабив і спокушав цнотливих невіст своїм чуттєвим мистецтвом, тепер уже ніколи ні скрипку, ні смичок до рук не візьме. Тодор власне ремонтував свою садибу неподалік Геделле, ми зупинилися у Вершинів, — він відремонтував її врешті-решт, правда ж? Вона красиво мусить виглядати влітку.

— Авжеж, — пробурмотілося, опустивши голову над тарілкою. — Улітку особливо.

— А дочка графа Ґ’єро виходить за фон Кушеля, він третій чи четвертий кузен зведеної сестри моєї дружини по лінії Баттенберґів, себто почасти споріднений також із Государем Императором — коли ж ті заручини було оголошено: в квітні, в травні? У травні, ми були тоді в Криму, лило, зрештою, без перерви, молодий фон Кушель виглядає симпатичним і мудрим не по літах, це у них родинне, кров хутко дозріває, non?

— Е-е… Я не дуже добре його знаю.

— Загалом, порядні люди, заснували шпиталь після епідемії в одинадцятому, я бачив у коридорі дошку подяки, ви її теж там бачили, еге ж?

— Мабуть.

— Нічого не діється без моралі, — продовжував розігрітий князь Блуцький, кришачи собі в вино сухарі. Скільки в нього зубів залишилося, чи залишилися якісь взагалі, він рухав нижньою щелепою так, ніби її кістки вже зогнили до консистенції ґуми, він їв так само, як старий Учай, котрий завжди різав собі цизориком на дрібні шматочки яблука, пироги й м’ясо, тільки так він міг їх проковтнути не жуючи. — І так скажу тобі, юначе, що все лихе, що ти робиш і кажеш, рано чи пізно повертається до тебе й б’є тебе по обличчі, як зраджена жінка. А чому? А тому, що схоже притягується, подібні речі шукають одне одного. Чи задумувався ти, чому так завжди укладається, — у містах: квартали, вулиці, люди такі й отакі, завулок злодіїв, пасаж поножовщиків, бульвар легковажних дівиць, і квартал торговців, і квартал високонароджених, а коли дзвони дзвонять у храмах, то також станеш і послухаєш, і на слух відрізниш церкву від церкви; й так само в кожному товаристві, чи пам’ятаєш школу, якщо тебе до школи батько посилав, або військо, де б не зібралися люди різного походження і різного життєвого досвіду, вони зразу ж починають самі перемішуватися, шукати один одного, об’єднуватися й тягнутися до себе, подібне до подібного, інше до іншого, й дивися: тут маєш скандалістів і баламутів, тут маєш шахраїв і підлиз, там душі шляхетні, там мрійники. Й так само в житті, нічого не діється без моралі, людина проста й щирого серця не опиняється раптом між злочинцями, й не знайти убивць запеклих, які щасливо побутують між добряками, так усе повертається до тебе й укладається в моральній симетрії, лихе до лихого, добре до доброго, істина до істини, брехня до брехні, про це ти мав би знати, юначе, ким би ти не був, бо Пйотр Давидовіч жодного маєтку в Іллукшівському повіті не продавав, я не знаю і ніколи не чув про угорський рід Ґ’єро, а тим більше ми не відвідували їх у Відні, фон Кушель — то кличка одного з моїх хортів, і нехай мене куля вцілить, якщо ти, нікчемо, пожертвував коли за своє життя бодай копійку на якусь благу справу, не кажучи вже про заснування шпиталів, і геть з моїх очей, перш ніж я накажу тебе відшмагати й з потяга викинути, зухвалий мерзотнику, кгм, кгм, чи міг би я попросити до десерту філіжанку підігрітого молока з дещицею масла й падевого меду, спасибі.

Згоріти зараз же, від голови, обличчя розчервонілого й губ, розтягнутих в улесливій собачьей посмішці, до пальців, що тремтять, наче в нападі лихоманки, б’ються об стіл і полумисок, мнуть скатертину, щезнути на місці чорним попелом, щоб не мусити дивитися їм в обличчя, не мусити чути їхнього шепоту, бо раптом велика тиша охопила вагон-ресторан, і всі зосередили увагу на княжому столі, адже князь не підносив голосу, але чи знайдеться тут хтось, хто б не почув його слів, чули всі — згоріти! Але вогонь не спалахнув. Лихоманка палить без полум’я. Вони говорять щоразу гучніше, — слова невиразні, надто сильно стукає серце, кров шумить у вухах. Що вони кажуть — відомо.

Тепер настав час для справді героїчного вчинку, треба зробити те, що понад сили людські. Опустити руки, перемістити стопи, підвестися, підняти тулуб і відсунути крісло, все з поглядом, спрямованим додолу, до пекельної прірви, розвернутися, зробити крок убік і до переходу й…

Мало не розплакалося, губи вже починали тремтіти, й вібрував під шкірою якийсь м’яз між підборіддям і щокою, сльозилися очі. Це понад людські сили! Сором стиснув гортань і трахею, горло пересохло за кілька секунд, годі було ковтнути слину, несила вдихнути, щось тисне в грудях, стискає легені — як же поворушитися, звідки узяти енерґію, рамена, наче кам’яні, ноги, мов свинцеві. Неможливо. Руки тремтіли дедалі більше, впала на підлогу скинута великим пальцем виделка. Силуване дихання нагадувало хрипіння пораненого коня, слина текла з куточка уст, але не булося в змозі контролювати навіть уста — передусім уста.

Шарпнулося ліву ногу. Крісло човгнуло по килимі. Пані Блютфельд підвелася, щоб пропустити. Чи можливе більше приниження! Схлипування будилося у грудях. Згоріти! Шарпнулося правою ногою. Стегна не послухалися, доведеться спертися на бильця. За першим разом руки зісковзнули, за другим теж, допіру з третьої спроби — підвелося на ноги. Тепер крок уліво. Чи не підігнуться коліна? Чулося тремтіння литок, жахливе відчуття, коли власне тіло виходить тобі з-під контролю і розсипається під тобою, як картковий будиночок, тремтіння дійшло вже до гомілки, дрижали навіть м’язи живота.

Зробилося цей крок і мало не закричалося від полегші.

Піднялося голову.

Усі дивилися.

Посміхнулося.

І з усмішкою, випаленою на обличчі, зробилося той другий, третій, четвертий кроки — стюарди сходили з дороги, ті, хто сиділи, відсували крісла, проводник відчинив двері — п’ятий, шостий, сьомий — у тиші — вже близько, вже от-от зникнеться їм