Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

Чи довіряв він Романі? Могла б вона його зараз кинути? Можливо.

Чи міг би він лишити її? Ні. Дівчина опинилась в цій ситуації через нього, лише через його необачність. З його провини вона втратила документи, з його необдуманого поспіху на них почали полювання.

«Це все моя провина. Що загинув Олег. Що вона втратила речі і стала свідком. Навіщо я взагалі одразу представився? Що завадило спершу оцінити ситуацію, подумати про обставини? Просто подумати?»

Ярослав жодної миті не сумнівався, що їх шукатимуть. Ігор позбувся свідків надто легко і брудно. І не міг зупинитись на цьому.

«Але кому і яка вигода з моєї смерті?» – він цього не розумів. І не мав часу розбиратись.

– Антисептик, знеболюючі і прикольний пластир для відкритих ран, – Романа з’явилась так само зненацька. Він зовсім не помітив, як вона підійшла. – Гемоглобінка і ще якась гидота, яку треба пити при втраті крові. Ще сказали, що треба звернутись до лікаря, бо то ідіотизм лікуватись на вулиці.

Княжич всміхнувся.

– Я серйозно!

– Мені відомі правила надання першої допомоги.

– Знати і вміти – не одне й те саме! Знаєш, я теж кіно дивлюся.

– Я дорослий хлопчик, Романа, – пояснив. Самооборона, навички в медицині, орієнтування на місцевості та базові вміння для виживання в диких умовах – те, чого його навчали на Запоріжжі. Окрім обов’язкової загальної освітньої програми та занять з етикету і дипломатії.

Але Олег не був джурою. Він був слугою – частиною челяді княжого дому.

«Недоречно буде представлятися зараз Ярославом. Вона й без того достатньо шокована, аби почути, що втрапила в неприємності разом зі своїм княжичем».

– Мене цьому вчили, – викрутився. – Допоможеш зняти плащ?

На провулочок, де вони застрягли, виходила стара пожежна драбина, що тягнулась до останнього поверху будівлі. Іржаві перила і сходинки протяжно рипіли від кожного найменшого поштовху, але вагу княжича витримали. Ярослав обережно опустився на них, аби зручніше підсунути поранене плече ошелешеній дівчині. Новопризначений медик мовчки розклав витягнуті з пакету інструменти поруч.

– Ти псих, – Романа поглянула на нього великими очима. І без вагань потягла замазану кров’ю тканину, стягуючи її з плеча. – Але, здається, везучий. Я можу дорвати сорочку? Вона тут прилипла до, – одвернулась, вдихаючи повітря крізь зуби. – Гидота.

– Скрізне? – маніпуляції дівчини виявились до біса болючими. Ніби плече могло боліти ще дужче?

Згадалось, як він джурою зламав ногу, невдало зістрибнувши з коня. Козак, що його навчав, поки фіксував кістку і робив пов’язку, добряче йому поїздив по вухам, як мають вести себе чоловіки в таких випадках. На останок додавши з посмішкою: «соплі підібрав, княжич». І оте «княжич», ніби насмішка. Ніби він ще жодного права не мав на таке звернення.

– Та ніби, – видихнула. – І крові не багато. І кістка ціла, біленька така. І мене зараз знудить.

– Це нерви.

– Ненавиджу тебе, – раптом видала. І повернулась до поранення. – Просто розірване плече.

– Спробуй обробити антисептиком і стягнути пов’язкою.

– Ой…

– Ой?

– Руки теж треба? Обробити антисептиком?