Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"

XX

Ай, тожбо-то шарварку та клопоту сьогодня у будиночку в Марії Петрівни: Любине пак весілля справляється! Марія Петрівна розпадається, метушиться, хоть все собі тиха. Вона й рада… І якесь журливе почуття ворушиться в її серці: добре-то воно! Статочний, здається, чоловік трапився, хоч принаймні не німець, не пройдисвіт який! А все ж де не взявся, і бере її Любочку. Каже Любочка, що товариш із Цюріха, сам із Харківщини. Ет, сказано: «Дочки — чужа користь!..» Виглядиш її, випестиш, а там… Тож-бо зовсім приподобатись Марії Петрівні Корнієвич не міг: не могла вона позбутися того трошечки ворожого почуття, котре має, здається, кожна мати до зятя, до того мужа коханої доні…

— Мамочко, ви його не бійтеся! — мовляла Люба в день шлюбу, жартливо торкаючи дужеє плече свого молодого. — Він зовсім не такий страшний, як здається!..

— А чого ж би був страшний, нехай бог милує! — одповіла Марія Петрівна поважно, шпортаючись коло стола.

— Тетяно! Гарний мій молодий? — питала того ж таки дня Люба.

— А гарний! Показний такий, високий!

— Високий! Ніби тільки й краси, що високий! Мовби як високий, то вже й гарний!

— Ну… і огрядний собі! Кругловидий…

— Ет! Ти ж подивись, які у нього гарні очі: карі, великі! Ха-ха!

— Ну, очі… Хіба я знаю, які там у їх очі!.. То вже вам знати!..

— А розумний він який, коли б ти знала! — вихваляє, жартуючи, Люба.

— Ну! Невже ж би ви пішли за дурного!

— Чуєте, Дмитро Назарович, — гукає Люба, вбігаючи в другу хату, — якої великої гадки про мене моя Тетяна: що я б за дурного не пішла!.. Ха-ха-ха!

— Що ж, — одказує Корнієвич, — прикажете й мені прийняти се за комплімент собі? Хоть дуже ласкавого тут ще нема нічого!..

Обоє сміються, аж той віночок тремтить на голові у Люби. Вона виривається од того Дмитра і бере на руки маленьку сестрину дочку, свою пестушечку Оксану, бавиться з нею, цілує. Корнієвич теж підсусіджується до дівчинки, хоче поцілувати її ніжне личко.

— Іди собі! — мовить понуро дитинка. — Я тебе не люблю!

— За що ж ти мене не любиш? Бач, яка ти!

— Бо ти нашу Любу забираєш!

— Ні, я її не забираю! Нащо мені твоя Люба! То ж вона мене забирає! Дивись! — Корнієвич положив Любину руку собі на плече.

— Іди, іди! — кричить дівчинка. — Іди собі!!

— Ай, Дмитро Назарович, і хочеться вам дражнитися з дитиною! Ідіте собі геть! — гукає Люба. — Не плач, любонько, ми його проженем!

— Страх, як вона до вас подібна! Мовби не сестрениця, а дочка ваша!мовить Корнієвич, милуючи поглядом маленьку Оксаночку на колінах у Люби.

Не прогнала ж Дмитра Назаровича маленька Оксаночка: он молоді вернулись вже од шлюбу… В світличці людно, шумно. Музики немає, і багацько гостей Марія Петрівна не напрохувала, а все ж таки дехто єсть! Що ж би то вже за весілля було! Тож у тім гурті пізнаємо й своїх знакомців: он тіточка ходить, питає молодих, хто перший став на рушник… Он Богдашевич, з білим пучечком на грудях, — вінця, бачите, держав над Любою, по давній знайомості. Он і Петро Степанович біля Віри Николаївни, щось то їй таке з ласкавою, умильною міною провадить! (Отак, як бачите: мовляв, ні з хати, ні в хату; все мовби-то й женихається — і нічого не каже востаннє! Недарма Віра Николаївна, либонь, подала уже слово старому сусідові по маєтку, панові Котляревському, не доки ж пак ждати!..)

Кликали на весілля й Кузьменка, та він чогось не приїхав.

А онде — чи не знайомі нам гості — пані Загоровська з сином! Дождалася таки свого Костя! Е, щось-бо то Кость трохи помарнів. Видно, Париж не без сліда пройшов по юнаковому обличчю! Поблідло воно, очерти стали різчі, гостріші, погляд не має того колишнього поетичного вогню, на всьому обличчі печать утоми. Очі, як перше, дивляться вперед, та вже інша задума об'являється в їх…

Люба і Корнієвич зустріли привітно цюріхського товариша. Говорять собі, чого ж цуратись? Для Костя, однак, той шлюб вийшов доволі несподіваним. Загоровськнй всього скілька днів як повернувся в рідний куток і в Європі нічого не знав про віддання Любине; він трохи здивовано поглядає на молодих — коли ж то між ними зайшла тая близькість? А однак вони, видно, дуже любляться, — постерігає Кость, — навіть не можуть здержати при людях ні своїх іскристих поглядів, ні ласкавих пориваннів: он Корнієвич ні з того ні з сього, — так принаймні здалось Костеві,— цілує двократно руку Любину, а молода сміється при тім так втішно, і хоть сказала: «Ай, дайте спокій, Дмитро Назарович!»— одначе зоставила свою руку в його руці; і молодий гладить ту ручку у шлюбному перстені:і якимсь таким помахом, неначеб то була справді якась його власність. Той помах якось неприємно шкребнув Костя по душі, здався вульгарним і недоречним! З якої речі Корнієвичу виміркувать собі, що Люба якась-то для нього суджена власність? Що він таке, той Корнієвич! Самий звичайний чоловік, натура взагалі холодна і, як видно, дуже егоїстична, зовсім не підходяча до ніжної, лагідної вдачі Любочки! Чого вона за його йде, нащо вона зв'язує свою долю з його? Що може він дати їй у житті? І Костеві думається з жалем, що, може, Любочку на самому порозі шлюбного щастя, о котрім вона гадає побік Корнієвича, зустріне суворий деспотизм отого можнорукого, міцноголового мужа. А вона горнеться, як голубка! Яка вона гарненька сьогодня! Взагалі вона покращала з Цюріха: якась не така щупленька, розцвілася, в лиці краска. Краска непевна, та вона її дуже