Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Звідси - розмаїті суспільні неврози, вражаюча глухота до «тубільної» реальності й, зокрема, постколопіальних проблем, якими не знати чого переймаються «національно стурбовані» аборигени, а також пістрява публіцистична казуїстика на тему «України як багатонаціональної держави», «єдності українського й російського компонентів в її етнічній складовій та українсько-російської «осі» як історичної основи цілісності багатонаціонального народу України». Намагання ввібгати тубільну реальність у імперькі концепції спонукає паніть освічених авторів, на зразок В. Гриньова, давати фантастичні інтерпретації українського націєстворення: західноукраїнські землі, виявляється, є більш націоналістичними», бо тамтешнє населення зазнавало більшого гноблення під австрійцями і поляками, ніж східні українці - під царями й комісарами. Відтак «націоналістична» Західна Україна і досі виявляє «відсталість свого світосприйняття» - на відміну від «більшості народу, яка пішла далеко вперед».
Тут, вочевидь, не місце з'ясовувати ази політології - п. Гриньов за бажання зможе й сам прочитати відповідні підручники чи посібники (хоч би, наприклад, недавно видану в Києві, а можливо, й у Москві «Національну ідентичність» Ентоні Сміта). І тим більше не місце тут входити у дискусію щодо «відсталості» чи, пак, «націоналістичності» Західної України - вона, думається, є не більш «відсталою» і «націоналістичною», ніж будь-яка інша європейська нація, що пройшла ще в XIX столітті всі етапи націєтворення, окреслені Мирославом Грохом. Східна Україна, чи, як каже Володимир Гриньов, «більшість народу», внаслідок украй несприятливих історичних обставин і досі не пройшла цих станів, тобто не стала ще «нацією» - народом у модерному значенні цього слова. Фактично та «більшість народу», яка, на думку Гриньова, «пішла далеко вперед», не пішла насправді нікуди, законсервувавшись на рівні «тутешніх» кінця XVIII - початку XIX ст. Цей етнічний субстрат, що не має чіткої національної ідентичності («одєсіти», «кієвлянє», «донбасци» - так найчастіше вони себе визначають), є типовим продуктом середньовіччя, не таким уже й, зрештою, анахронічним, беручи до уваги напівфеодальний характер совєтських колгоспів і всього соціалізму загалом. Володимир Гриньов має рацію лише в тому, що ця частина справді не конче мусить ставати етнічно українською, а тим паче україномовною нацією, як того б хотілося тим 30 відсоткам населення, котрі вже цією нацією стали. Східноукраїнський етнічний субстрат у принципі може стати якою завгодно нацією - російською, совєтською, есендівською донецько-криворізькою, - але незаперечним є те, що якоюсь нацією йому таки доведеться ставати, бо сучасний світ світом націй (і націоналізмів - різного ґатунку), тож перебувати вічно в донаціональному стані навряд чи комусь вдасться. Ось про цей неминучий процес, а також про його максимально можливе взаємоузгодження з інтересами української нації, яка вже сформована (хай лише на третину чи четвертину) і яка вже навряд чи відмовиться від своєї української ідентичності на користь есендівської чи донецько-комунарської, власне, й мусили б поміркувати місцеві ліберали - і українські, й російські.
Два заключних розділи «Нової України» присвячено питанням національної безпеки та україно-російських взаємин. Передостанній розділ є чи не найкращим, передусім завдяки слушному концептуальному висновку про те, що національній безпеці України «загрожує не зовнішній світ, а внутрішня невлаштованість суспільства й недовіра до державної влади». Що ж до останнього розділу, то він побудований на сумнівному, хоч і типовому для «лібералів України» концептуальному засновку про «націоналістичну» українську верхівку, яка через особисті амбіції та політичну кон'юнктуру нагнітає антиросійські настрої і тим самим усе псує в українсько-російських взаєминах. Докладніше про цю ідею ми поговоримо, розглядаючи другу з рецензованих тут книжок.
Євразійський вибір
Книжка Д. Видріна й Д. Табачника («Україна на порозі XXI-го століття: політичний аспект», 1995) надрукована по-українськи і по-англійськи, хоч треба зразу зазначити, що англійський переклад читати неможливо - враження таке, ніби його робив комп'ютер. Цей убогий переклад тим більш дивний, коли взяти до уваги високе офіційне становище обох авторів (принаймні на момент публікації), а також той факт, що одним із спонсорів книжки є американський фонд Макарті. Другий недолік книги - відсутність вступу, в якому б автори окреслили основну проблематику свого дослідження, головні аргументи й тези, які мають бути підтверджені чи спростовані, та загальну мету книжки, її, так би мовити, сподіваний результат. Нема тут, на жаль, і заключного розділу, в кому би підбивалися підсумки та резюмувалися основні ідеї.
Підхід обох авторів до суспільної проблематики, яку вони розглядають, можна назвати, як і у випадку з В. Гриньовим, ліберально-демократичним. Обидва вони цілком слушно пов'язують повільність українських реформ із млявим становленням громадянського суспільства в Україні:
Як і в усіх пост-тоталітарних державах, у нас ще не склалося громадянське суспільство в його традиційному розумінні: тобто таке, де більшість співгромадян поділяють єдину систему загальних цінностей, моральних підвалин, ідеалів, міфів, цілей, суспільних норм тощо.
Як наслідок - розбудова держави сильно випереджає розбудову суспільства, і тому інститути влади часто немовби зависають над порожнечею: їм не зовсім ясно, які цінності та інтереси суспільства вони мають обстоювати й захищати (крім поки що єдиної домінуючої цінності - незалежності та суверенітету).
Повільне становлення громадянського суспільства законсервонує ситуацію, в якій держанні структури відбивають в основному лише інтереси правлячої посткомуністичної номенклатури. Недорозвиненість громадянського суспільства, вважають автори, зумовлена відсутністю середнього класу, приватної власності та структурованих політичних партій (той «середній клас» і та «приватна власність», що формуються нині в Україні, мають переважно кримінальне походження і слугують основою радше кланового, ніж громадянського суспільства). Жодна політична група в парламенті, стверджують Д. Видрін і Д. Табачник, не зацікавлена в радикальних реформах, бо нездатна запропонувати програму, яка б консолідувала суспільство. Той корумпований «середній клас», що існує нині, не потребує реформ, які б охопили ціле суспільство, - він дбає лише про власне збагаченя. Протягом трьох років уряд Кравчука успішно задовольняв потреби цього прошарку, даючи йому змогу заробляті шалені гроші на міжнародній торгівлі та фінансових операціях і широко відкриваючи цьому капіталові доступ до номенклатурної «прихватизації».
Автори вважають, що «в Україні сталися значні зміни, але не сталося нічого такого, що можна було б вважати кардинальним». Прихід Кучми до влади вони характеризують як «політичну перемогу промислового істеблішменту, виразника інтересів національного капіталу» - на противагу торгово-банківському, що підтримував і, відповідно, підтримувався політикою Леоніда Кравчука.
Недорозвиненість політичних партій, за спостереженням Д. Видріна й Д. Табачника, зводить до мінімуму їхню роль як ґенератора нових ідей та програм, унеможливлює появу значних політичних фігур і, що найгірше, консервує недорозвиненість українських законодавчої та судової систем. Вона є однією з причин неефективності й гіперкорумпованості державних структур та уподібнення президентської адміністрації до апарату ЦК КПУ (останнє зауваження особливо цікаве, оскільки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.
