Читати книгу - "Маленькі жінки. I частина"

люба. Просто я навчилася опановувати себе. Я вважаю за краще вийти з кімнати, ніж наговорити дурниць. Знаєш, зі зла іноді можна такого ляпнути, що потім все життя не розплутаєш. Тому я намагаюся побути одна – влаштовую собі невеликий перепочинок. Через якийсь час мені стає соромно, я заспокоююся і повертаюся назад, – зітхнула пані Марч і посміхнулася до дочки.

– Але як тобі це вдається? Я так не можу. Вся моя біда в тому, що в мене з’являється непереборне бажання образити когось, і тоді я нічого не можу з собою вдіяти. Я несу казна-що, і радію з цього. Тільки потім починаю розуміти, що помилялася. Скажи, Мармі, як ти завжди вчасно спохвачуєшся?

– Мені допомогла впоратися моя мама…

– Так само, як зараз ти мені, – перебила Джо матір і поцілувала її.

– Але моя мама пішла, коли я була трохи старша за тебе, – продовжила пані Марч, – і з тих пір борюся сама. Я завжди була дуже гордою. Я радше померла б, ніж зважилася поділитися своєю таємницею з ким-небудь. Мені доводилося нелегко. Я часто плакала через власне безсилля, дуже старалася, але ніяк не могла опанувати себе. Потім вийшла заміж за вашого батька і була така щаслива, що перестала дратуватися через дрібниці, натомість стала добрішою і поступливішою. Це вийшло якось природно. Так тривало до тих пір, поки в мене не з’явилося четверо дочок і тато не розорився. Ось тут стара хвороба знову стала мучити мене. За природою я нетерпляча, і мені було дуже важко усвідомлювати, що мої діти постійно чогось потребують.

– Бідна Мармі! І як же ти впоралася з собою?

– Гадаю, впоралася не я, Джо, впорався ваш батько. Він ніколи не втрачав самовладання. Йому чужі туга й відчай. Він вірить у краще. Розумієш, нещастя робили його сильнішим, він завжди зберігав бадьорість духу та працьовитість. І мені було просто соромно поводитися інакше. О, Джо, як він мене втішав! І переконував, що я неодмінно маю сама набути всіх тих якостей, якими хочу наділити наших дітей. Мені слід бути в усьому прикладом. І тоді завдання стало легше: стримуватися заради вас виявилося куди простіше, ніж стежити за собою. Варто було мені роздратуватися – і ваші перелякані погляди приводили мене до тями. І найкраща нагорода, яку я отримала за свої зусилля, – любов і повагу дочок.

– О, Мармі! Якщо я зможу досягти хоч половини з того, що й ти, буду щасливою! – вигукнула Джо.

– Сподіваюся, ти станеш набагато кращою за мене, мила. Але тобі треба стежити за своїм внутрішнім ворогом, як каже тато. Ти отримала попередження, тож не забувай про нього і намагайся приборкувати свій запальний характер. А як не дотримуватимешся цієї настанови, то трапляться набагато більші потрясіння, ніж ті, що ти пережила сьогодні.

– Я постараюся, Мармі. Чесне слово, постараюся. Але допоможи мені. Наприклад, якщо я почну заводитися, нагадай мені, тоді я легше опаную себе. Я тільки зараз згадала, як тато іноді прикладав палець до губ і дивився на тебе лагідно й серйозно. А ти, стиснувши губи, йшла з кімнати. Він тобі нагадував, правда? – тихо запитала Джо.

– Правда. Я попросила його, щоб він мені допоміг, і він ніколи не забував про це. Знала б ти, від скількох нерозумних слів він позбавив мене тим жестом, який тобі запам’ятався!

Кажучи це, пані Марч ледь стримувала сльози: губи її затремтіли, а очі стали вологими.

Злякавшись, що мати засмутилася через неї, Джо прошепотіла:

– Я розумію, Мармі. Недобре з мого боку підглядати за тобою. Я не повинна була говорити тобі про це. Але я не хотіла тебе образити. Просто мені так приємно, що ми розговорилися.

– Дитинко! Ти можеш говорити мені все, що завгодно. Кому ж, як не мені! Навпаки, я пишаюся, що мої дочки від мене нічого не приховують. Ви ж знаєте, як я вас люблю.

– Але мені здається, я засмутила тебе.

– Ну що ти, мила! Ми заговорили про тата, і я зайвий раз відчула, як його не вистачає. І ще подумала, як люблю його і як багато він мені дав у цьому житті. Заради нього я зроблю все, щоб уберегти вас від зла.

– Навіщо ж ти відпустила його, Мармі? Ти навіть не плакала, коли він їхав на війну. Та ти й тепер не скаржишся. Можна подумати, тобі зовсім не важко одній, – здивувалася Джо.

– Я віддала країні, яку люблю, свою найдорожчу людину. І приховала від нього сльози. Хіба я маю право скаржитися! Адже ми тільки виконали свій обов’язок. Зрештою, якщо все буде добре й тато повернеться з війни, ми обидва не пошкодуємо, що зуміли поставити долю країни вище власного блага.

Джо нічого не відповіла. Вона міцно обійняла матір і мовчки звернулася до Господа у палкій та щирій молитві. Ніколи ще душа Джо не почувалася такою близькою до Творця, жодного разу не зверталася вона до Бога з такою гарячою вдячністю. Адже Джо пізнала не тільки гіркоту каяття, але й солодкість самопожертви і стриманості.

Так за допомогою матері вона зробила ще один крок, піднялася на сходинку вище, і їй відкрилася частинка Істини.

Джо нахилилася над сплячою Емі. Дівчинка поверталася й зітхала уві сні, наче переживала свій маленький злочин. Джо підняла голову, і мати помітила, якою добротою освітилося її обличчя.

– Я дала волю гніву й повелася, як справжнє чудовисько. Я не захотіла її пробачити. Якби не Лорі, вона могла б загинути. Через мене, – тихо промовила Джо й, знову схилившись над сплячою сестрою, легенько погладила її по голові.

Емі немов почула її. Вона раптом відкрила очі й, посміхнувшись, простягла до Джо руки. Сестри міцно обнялися і в знак повного примирення поцілували одна одну.

Розділ дев’ятий

Мег прямує на ярмарок суєти

– Як мені пощастило, що саме зараз Кінги захворіли на кір, – сказала одного разу Мег. – Тож у мене видалися вільні дні, як добре!

За вікном стояв квітень. Сестри скупчилися в кімнаті, допомагаючи Мег збирати речі й хором обговорюючи її майбутній від’їзд.

– Як це мило з боку Енні Моффат, що вона не забула про тебе. Хіба мало людей, які запрошують просто так, з увічливості. А вона повторила запрошення. Два тижні суцільних розваг! Як я за тебе рада! – сказала Джо.

– Я теж за тебе рада, – відгукнулася Бет, уклавши різнокольорові стрічки у красиву коробку. – Головне, стоїть така чудова погода.

– Я б теж не відмовилася