Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

Для Лікіта день видався не з легких. Прокинувся хлопець дуже рано й увесь ранок провів на тренувальному майданчику. Згодом, ледве встигнувши змити із себе надокучливу жовто-червону пилюку, яка в Дармсуді, здавалося, була просто всюди, супроводжував свого лорда на зустріч із очільниками міських гільдій у торговий квартал. Уся роль зброєносця, на жаль, звелася до нескінченного стояння за спиною регента. Ані слова, ані можливості присісти, ані права вийти з нудного засідання.

Час тягнувся болісно повільно, немов віск, що танув під полуденним сонцем. Юнака стомлювало все. Довгі промови, в яких до суті дістатися важче, ніж перейти гори в повному бойовому озброєнні. Колючі погляди і перешіптування чужою мовою, мабуть, сказане повинно було зберегтися в таємниці від жителів півночі. А стримані посмішки і приховані натяки перетворили цю зустріч на складну павутину, в якій Лікіт застряг, немов та дурна муха.

— Ну що ти думаєш про все це? — поцікавився регент у зброєносця, коли тривалі переговори нарешті добігли кінця.

Удвох, якщо не брати до уваги людей з охорони, вони піднімалися по кручених вуличках назад до палацу. Лікіт мружився і відвертався від настирливого вітру, який ніс із півдня ледь помітні піщинки — рання осінь часто нагадувала жителям Дармсуда про близьке розташування величезної пустелі, що простягнулася вздовж усієї південної межі імперії.

— Якщо відверто, я мало що зрозумів, — засмучено протягнув хлопчисько. — Але ось те, як вони шепотілися, мені не сподобалося.

— Чим саме?

— Вони щось замислюють, чи не так? Дивляться на Вас косо, не довіряють, можливо, взагалі задумали обдурити. Звідки нам знати?

— Нізвідки, — Ульф мав злегка втомлений вигляд, проте досить спокійний. — Але їх теж можна зрозуміти. Вони бояться нас, Лікіте. Для них ми — чужаки, наші війська ступили на їхні землі, і нехай все сталося стрімко, і не було ані грабежів, ані руйнування, але під час битви на перевалах, а потім — на перехресті доріг, загинуло дуже багато людей. Усі вони були чиїмись синами, братами, чоловіками, батьками.

— Але ж не Ви затіяли цю війну! — юнак підвів голову і навіть завмер від обурення. — Вони перші порушили межі герцогства Недоре!

— Вони виконували наказ імператора. Тепер Сабір мертвий, а інші змушені виживати хто як може. Люди бояться за власні життя, хвилюються за близьких. Крім того, збір врожаю майже завершено, а війська — свої та чужі — потрібно годувати й утримувати. Постав себе на їхнє місце: вони не хочуть, щоб отримане потом і кров'ю забрала армія.

— Ви тому й погодилися відпустити воїнів назад? — припустив Лікіт.

— Частково — так. Підтримки місцевої знаті мені не бачити ще довго, а діяти самостійно — не під силу. Мені потрібні союзники — стільки, скільки зможу отримати. Добре, якщо нам почнуть довіряти, — Ульф трохи послабив комір сорочки і тихенько вилаявся: — Бісова спека! З іншого боку, мені буде спокійніше знати, що війська Недоре тепер удома. Люди повернуться до родин, звичного життя, і герцогство не залишиться без захисту.

Ульф злегка підштовхнув Лікіта вперед, і вони знову рушили по схилу. Регент не хотів їхати верхи. Останніми днями йому рідко вдавалося вибратися з палацу, і навіть така коротка прогулянка вулицею — була за приємну розвагу. Нарядні будиночки на два-три поверхи і строкаті торгові лавки створювали особливий затишок, а велика кількість зелені та квітів давала змогу очам відпочити від надокучливої золотої розкоші імператорської резиденції.

— До речі, шепотілися наші майбутні друзі зовсім не про зраду або змови, — раптово додав регент. — Вони хотіли підвищити ціну на поставки зерна, тільки й усього.

— Звідки Ви знаєте? — здивувався зброєносець.

Ульф розсміявся весело й невимушено.

— Вони говорили на хайлі — південному діалекті, його рідко використовують за межами пустелі. Але в юності, коли я був трохи старший за тебе, мені довелося служити на півдні у війську імператора Наїля, батька Сабіра. Трохи вивчив місцеву мову. Говорити не зможу, писати теж, але загальний зміст розумію.

— Я не знав цього, — Лікіт мав зацікавлений вигляд. — А як вийшло так, що Ви потрапили в пустелю? І що Ви там робили?

— Те, чим хвалитися не прийнято, — ухилився від відповіді регент. — І згадувати про це не хочеться зовсім.