Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

Маша стояла, як і раніше, рачки, по стегнах у неї текла кров.

— Гад! — кров ударила мені в голову, і я, однією рукою міцно тримаючи його за волосся, іншою вихопив із-за одвірка старий заіржавілий ніж, яким я нарізáв сторам їжу.

— Тату! Не треба!

Я остовпів і наблизив лице до обличчя стора. Це був Альберт, мій син.

— Т-ти?!

Я відкинув його в кут, відчуваючи, що можу не впоратися зі собою.

Альберт, весь голий, скрутившись калачиком, плакав на соломі — чи то від страху, чи від ненависті до мене.

— Прошу тебе, не говори мамі! — благав він крізь сльози, не підводячи голови.

Я вийшов, не промовивши ні слова.

6

Чи була це гра з боку Альберта, чи він сам зі страху в усьому зізнався, але вже через кілька днів після цього випадку Ельза підійшла до мене і запитала чужим відстороненим голосом:

— Ти знаєш, що наш син зв’язався зі сторою?

Я саме чистив картоплю і від несподіванки навіть випустив з рук ножа.

— Зі сторою? — перепитав я, ледве впоравшись зі собою. — Ну, припустимо.

— Ти не повинен так вже його засуджувати.

— Я тебе не розумію.

— Він ще дитина, — сказала Ельза, дивлячись мені прямо в очі (вона це вміла). — Так, незважаючи на це.

— Припустимо, — сказав я. — І навіщо ти мені це говориш?

— Щоб ти зрозумів, що краще він зі сторою, ніж... із якою-небудь дівчиною, яка почне його принижувати, а то ще й вимагати одружитися з нею. Ти ж сам мужчина — повинен розуміти, що таке чоловіча потреба.

— Відколи це її задовольняють за допомогою ското­лоз­тва?

— Але ти ж сам собі суперечиш, — відразу ж завелася Ельза. — Ти сам мене переконував, що вони — «як люди».

— Але ти їх, тим не менше, продовжуєш їсти, — не витримав я.

— Але це ж твоя думка, а не моя! Я так зовсім не вважаю. Ну, Дім... — вона наблизилась і обійняла мене за шию. — Як­що подумати, то що такого сталося? Навіщо робити подію?

— Мені здається, це ти її робиш.

— Я вирішила поговорити, тому що...

Вона замовкла.

— Ну.

— Тому що він тебе боїться... так, боїться.

— Альберт?

— Так. Він прямо в якомусь жаху через тебе. Ти його так налякав.

— Коли?

— Тоді... — вона ніжно провела мені пальцем по потилиці. — У хліві.

— Ну, звідки ж я міг знати, що це мій власний син?

— Але ж ти міг його вбити, тим ножем...

— А, ти і про ніж знаєш?

— Тільки не осуджуй його ще й за те, що він поділився зі своєю матір’ю.

— Я не розумію, до чого ти ведеш.

— Зрозумій... — вона майже лягла на мене м’якими грудьми. — Йому потрібно...

— Ти хочеш сказати...

— Так, нехай походить до неї, поки... Ну що тут такого, врешті-решт?

— Що значить «поки»?

— Поки не знайде собі жінку для життя.

— Боже, Ельзо, і це ти говориш? Ти? Щоби ми дозволили синові скотолозтво? — я відсторонив її від себе рухом руки.

— Скотолозтво? — очі її загорілися. — Тобі треба обо­в’яз­ково все споганити! Тоді заріж її! Сьогодні ж!

— Кого? Машу?

— Так, її! Я хочу, щоби ти її зарізав. Чому ти злякався? Вона дає погане потомство. Вона...

— Що?

— Вона відьма! Альберт усе розповів.

— Що?

— Як вона сама його спокусила — так, у хліві.

— Не може бути, — сказав я. — Ти прекрасно знаєш, що стор не може не послухатися людини. Він просто знаряддя в руках людини, тому що... — я ковтнув слину, — тому що він зведений до рівня ніщо, речі, у нього відібрано гідність.

— Ти знову! — вона навіть тупнула ногою. — Ти з глузду з’їхав — яка гідність у корови? У свині?

— Але стори...

— Ті ж корови! — вона просто сказилася. — Якщо ти не заріжеш її — я сама її заріжу. Ось цими руками!

Вона пішла, грюкнувши дверима. «Невже вона її... ревнує? — подумав я, беручись знову за картоплю, щоби заспокоїтися. — До сина? До мене?»

Невже вона відчуває — всупереч своїм заявам — в Маші суперницю: значить — рівну собі? Але навіщо тоді вона просила дозволу на зв’язок із нею Альберта?

Я ніколи не міг знайти в ній логіки, в своїй жінці.

Через тиждень вони поїхали з Альбертом на море. «Йо­му треба відпочити, відключитися після всього», — заявила Ельза. Я не протестував.

Чи не вперше я залишився вдома сам зі сторами.

Того ж вечора, ще погано розуміючи, що я роблю, я обмив Машу в душі й привів у дім. Вона злякано озиралася, роздивляючись на всі боки — на меблі, телевізор, підлогу... Вона ніколи цього не бачила.

— Ось тут ми живемо, — сказав я їй, сідаючи навпроти на стілець. — Це ось — стіл. Стіл, розумієш? — я вказав рукою на стіл. — Це називається «буфет». Це — «вікно».

Я повів її до шафи, повної Ельзиних ганчірок, і повільно та виразно перерахував їй їхні назви.

— Ну, гаразд, для першого разу вистачить. Тепер спробуємо тебе одягти.

Я взяв із полиці чисту, ще не ношену нижню білизну, і допоміг Маші її одягнути. Вона довго оглядала білі трусики, які я їй натягнув на стегна, не розуміючи, навіщо вони.

— Так тре-ба, — сказав я чітко, передаючи їй інформацію не стільки словами, скільки тоном.

Так само обережно я надягнув їй на груди бюстгальтер: Ма­ша не протестувала, тільки з подивом дивилася на тиснену тканину ліфчика.

— Ти людина, розумієш? — сказав я їй. — Ти зовсім не тварина.

Я одягнув на неї плаття, затягнув блискавку на спині, на ноги — туфлі.

— Ти кра-си-ва, — сказав я. — Повтори. Повтори, чуєш, ну? Кра-си-ва.

Вона мовчала.

— Кра-си-ва. Кра-си-ва.

І тут щось заклекотало у неї в горлі, і я чітко почув щось схоже на «клсва».

— Що ж ми зробили з тобою, бідна? — сказав я. — Ти ж людина.

Вона стояла, розставивши ноги трохи ширше, ніж належить, трохи більше, ніж належить, нахилившись уперед — не знаючи куди подіти свої довгі засмаглі руки, що визирали з коротких рукавів. Так, руки, не «лапи».

— І я міг тебе зарізати, з’їсти, — сказав я. — Як зарізав і з’їв Руду, твою сестру.

Не знаю, навіщо я це все говорив уголос.

І тут вона, ніби щось зрозумівши, сама зробила крок назустріч, підійшла і, зовсім не боячись, обійняла мене за шию — як колись. Її пружні теплі груди під тканиною розплескалася, передаючи тепло і ніжність моєму тілу: коли Маша нахилилася, вони якось вислизнули з бюстгальте­ра (у Ельзи груди були на два розміри більші), і я відчув — своїми грудьми — вишеньки її пружних сосків.

— Ти любиш мене, я знаю, — сказав я. — Уже давно.

Я поцілував її в оксамитову шию, і вона почала плакати.

Я знав, що це кінець — тому я так відразу