Читати книгу - "Дім, в якому…"

Він — єдиний із наймолодших ходячих, кому заборонений вхід до кімнат Мавра. Це п’ятнадцята, чотирнадцята й тринадцята. Інші можуть заходити туди, але не він. У кімнатах Мавра можна стати підношувачем того чи цього, запарювальником води, чистильником взуття або мийником посуду. Можна стати нарізачем ковбаси для бутербродів, які Фіолетовий поглинає у колосальній кількості, один за одним. Це платня за спілкування зі старшокласниками. Для тих, хто погано дає раду з дорученнями, Мавр тримає в візку ремінь. Цей ремінь сниться молодшим у найстрахітливіших снах. Ремінь Мавра, сам Мавр і його голос — скрипучий голос Багряного Чудовиська. Повертаючись із його кімнат, хлопці проклинають Фіолетового та показують один одному рубці від ременя на долонях.

Стрибунець їм потайки заздрить. Їхнім пораненням, оповідкам і наріканням — усьому, що об’єднує їх у ненависті до Мавра. Це їхні пригоди, їхні переживання. Він осторонь від цього.

Стрибунець сповільнює кроки. Далі — територія Черепа. Три кімнати, які роб­лять його рівним з іншими хлопцями, тому що їм не можна туди заходити, як і йому. Це кімнати, повз які вони також скрадаються навшпиньках. Вони не бували там, але знають про ці кімнати все. Знають, що в одній із них немає ліжок, а є тільки матраци, які щоранку складають один на одного у дві гігантські матрацові гори. На вершинах цих гір ріжуться в шашки візочники. Підлоги там липкі, на підвіконнях — шереги порожніх пляшок. Сидять у цих кімнатах на тонких матах із червоної соломки. У цій кімнаті мешкає Череп. Вузькоокий хижак з прізвиськом, від якого стигне душа; воїн, ватажок, жива легенда Дому. Ідол усіх наймолодших, герой їхніх ігор, недосяжний ідеал.

Іще є одинадцята кімната. Та, де зведено справжній курінь із бамбука. Де головна окраса — кальян Кульгавого, де живе папуга Ляля — старий какаду, який вміє лаятися трьома мовами. Хлопці знають, в які години, проходячи повз відчинені двері, можна побачити горбаня Кульгавого, який пускає бульбашки в прозоро-череватому глечику.

Третя кімната — та, котра з наддверними написами. Там Сивий з коробкою амулетів і рибками в акваріумах. Сивий, який не любить яскравого світла. Кімната ця ще загадковіша, ніж перші дві, тому що її двері зав­жди закриті. Проходячи повз неї, Стрибунець уявляє Сивого та кімнату, йому це легко, він там був і бачив усе сам. Він притискає підборіддям амулет під майкою — і йому жаль, що нікому не можна розповісти про те, що з ним було. Дарунок Сивого наближає його до старших. Сила, рівна силі Черепа, — він несе її таємно, заховавши від усіх. З  дня на день у неї дедалі тяжче віриться. Він іде далі, відносячи на собі свій секрет, свою гордість і зачаєні сумніви.

У Домі є ще дві зграї наймолодших ходячих. У них свої кімнати, попри які Стрибунець намагається не ходити. Зграя Півчої перебуває в стані «холодної війни» з Мотлохівцями. Справжні бійки поміж ними трапляються рідко, але і перші, й другі уважно стежать, щоби вороги не затримувалися на їхньому боці коридора.

Мешканців Проклятої кімнати такі дрібниці не хвилюють. Їхня кімната вважається найгіршою через те, що вона — єдина на цілому поверсі виходить вікнами на вулицю. У ній живуть вигнанці. Ті, кому показали на двері з інших зграй. Усього четверо. Іноді Стрибунцеві здається, що саме цього Спортсмен від нього і добивається. Переходу в розряд «проклятих». Тому до їхньої кімнати він ніколи не наближається. Навіть найкращий на світі амулет не зробить його Черепом, якщо він стане одним із них.

Дім здається Стрибунцеві гігантським вуликом. У кожній комірці — спальня, в кожній спальні — окремий світ. Є порожні чарунки класних та ігрових кімнат, їдалень і роздягалень, але вони не світяться вночі бурштиново-медовими вікнами, а значить, їх не можна вважати справжніми.

Іноді він спеціально залишається надворі до пізньої ночі, щоби з настанням пітьми перерахувати живі комірки вікон і подумати про них. Це зав­жди залишає дивний осад на душі. Бо з усієї гігантської будівлі-вулика, що палахтить вікнами, для нього існують усього чотири комірки. Чотири маленькі світи, куди він має доступ. Кімната Лося. Кімната Сивого. І дві кімнати Мотлохівні. Думка про це наганяє на нього тугу. Він занадто добре розуміє, що Мотлохівня — не дім йому, та й не може бути домом. Туди не хочеться повертатися з мороку, там не хочеться відпочивати після уроків, ніхто тебе там не буде чекати, якщо ти припізнився. Мотлохівня — зовсім сама собою. Для багатьох вона — дім. Вони відгороджують свої ліжка, мітячи їх знаками своєї присутності, як собаки значать територію запахом сечі. Вони пришпилюють у головах малюночки, споруджують полиці зі старих ящиків та розкладають на них речі. Для кожного ліжко — це його особиста фортеця, що носить усі сліди господаря. Та його ліжко голе та безлике, і він не почуває себе в безпеці ні коли лежить, ані коли сидить на ньому.

За кожним вікном — своя кімната, і в ній живуть люди. І для них кімната — це дім. Для всіх, крім мене. Моя кімната для мене — не дім, бо в ній живе занадто багато чужих. Людей, які мене не люб­лять. Яким байдуже, повернувся я до них чи ні. Проте Дім же великий. Невже в ньому не знайдеться місця для людини, яка не любить бійок? Для двох людей…

Його потішила ця думка, так ніби він зрозумів щось важливе. Ніби вгадав, у чому полягає вихід. Йому всього лише потрібна своя кімната, де не буде Спортсмена, Зануди з Плаксієм, Сіамців і всіх інших. Звісно, крім нього й Сліпого там буде жити хтось іще. І їх має бути багато. Адже всі житлові приміщення давно розподілені. Кожен закуток, де можна усамітнитися, захоплений старшими. Значить, потрібна просто спальня. Проте в спальнях живе не менше десяти людей. От якби їх було не двоє, а більше… Ну, принаймні четверо! Можна було би зайняти ту спальню, де сплять Кріль, Гачок і Пухир. Вони там тільки ночують. Помінятися з ними місцями — і нікого туди не впускати. Як було би круто!

Стрибунець зітхає. Усе це нездійсненні мрії. Навіть якщо вони зі Сліпим переберуться в напівпорожню спальню, вона однаково залишиться частиною Мотлохівні. А якщо хтось захоче до них приєднатися (наприклад, Горбач), Спортсмен цього не допустить. Місце, де сплять троє з його зграї, так само належить до Мотлохівні, як ті, котрі сплять, належать до зграї. Він, либонь, навіть їм зі Сліпим не дозволить переселитися. Що ж робити?

Через тридцять чотири дні після свого першого візиту Стрибунець знову стоїть перед дверима десятої кімнати. Поверх майки на ньому зелений светр, замість літніх кедів — черевики, замість жакетки — вельветова куртка на блискавці. Губи його ворушаться. Він читає написи. Так він намагається заспокоїтися. Стрибунець підходить до дверей упритул і тихо стукає носаком черевика. Не чекаючи на відповідь, як колись Сліпий, він відступає на крок, вдаряє п’яткою по ручці та, відчинивши двері, заходить. Напівморок і прокуреність кімнати накривають його задушливим шатром.

Таємничий, іскрометний світ старшокласників погано пахне. Кімната така ж, як і місяць тому. Час зупинився, заплутавшись у невидимій павутині, у відблисках на бокатих пляшках, захованих під ліжками, він осів на денцях нічних ваз і на крильцятах комах, пришпилених до стін аграфками. Метелики, красиві при світлі,