Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

І в риданнях прийшов до мене Бог, тепер Бог заполонив усю мене. Я запропонувала своє пекло Богові. Перші ридання — від мого жахливого задоволення, і від мого святкування — новий біль: що тепер був легким і безпорадним, як квітка з моєї власної пустелі. Сльози, що текли зараз, були мов від кохання. Бог, якого я ніколи не могла зрозуміти, хіба що так, як я Його розуміла: ламаючи мене, як квітку, яка, зароджуючись, ледь може звестися і ламається сама по собі.

Але тепер, коли я знала, що моя радість була стражданням, то запитала себе, чи не втікаю до Бога, бо не можу витримати те, що я людина. Бо мені потрібен був хтось не такий дріб’язковий, як я, хтось набагато більший за мене, що міг би визнати мою ганьбу, навіть не вдаючись до жалю або втішань — той, хто був би, хто був би! — і не обвинувач від природи, як я, хтось, наляканий силою моїх власних ненавистей і любовей.

Цієї миті, зараз, мене охоплює сумнів. Боже, або як Тебе звати: я прошу зараз лише про допомогу: але щоб ти допоміг мені не потаємно, як ти це робиш, але цього разу явно і цілком відкрито.

Тому що мені потрібно знати саме це: я відчуваю, що відчуваю, чи відчуваю, що хотіла б відчувати? чи відчуваю те, що потрібно відчувати?

Тому що я вже не хочу наперед визначених ідеалів, я просто хочу бути насіниною. Навіть якщо із цього насіння відродяться знову ідеали: або істинні ідеали, що є породженням шляху, або хибні, що є просто манівцями. Чи відчувала я те, що хотіла відчувати? Бо різниця в міліметр величезна, і цей проміжок у міліметр може врятувати мене в ім’я правди, або змусити мене знову втратити все, що я бачила. Це небезпечно. Людство надто восхваляє те, що відчуває. Що так само небезпечно, як і проклинати те, що відчуваєш.

Я запропонувала своє пекло Богові. І моя жорстокість, любове моя, моя жорстокість раптом розвіялася. І раптом та пустеля стала ще нечітким обрисом того, що називали раєм. Вологість раю. Нічого іншого, крім тієї самої пустелі. А я була здивована: як можна здивуватися світлу, що з’являється нізвідки.

Чи розуміла я, що те, що я переживала, ту квінтесенцію пекельної хижості, що то називають любов’ю? Але — непримітною любов’ю?

Непримітна любов. Непримітне тріпотіло. Я досягала того, чого шукала усе своє життя: того, що є остаточною ідентичністю, і того, що я називала невиразним. Саме це завжди було в моїх очах на фотографіях: невиразна радість, насолода, якій невідомо, що це насолода, — задоволення, занадто делікатне для моєї зашкарублої людяності, що завжди складалася зі скам’янілих понять.

— Я зробила таке зусилля, щоб оповісти собі пекло, де немає слів. Тож як я можу тепер розповісти про кохання, яке має лиш те, що відчувається, і перед яким слово «кохання» — це всього-на-всього пил на поверхні?

Пекло, через яке я пройшла — як тобі це пояснити? Це було пекло від кохання. Ах, люди вкладають ідею гріха в секс. Але який невинний і дитячий цей гріх. Саме пекло є пеклом любові. Любов — це проживання таки більшої небезпеки гріха, це проживання бруду, деградації і найгіршої з радостей. Секс — це дитячий переляк. Але як я можу розповісти собі про любов, яку пізнала тепер?

Це майже неможливо. Адже в невиразності любові — безперервна радість, немов шелестіння листя на вітрі. І я вписалася в невиразну оголеність жінки на стіні. Та сама невиразність, та, що поглинула мене згубною і жадібною радістю, це було в тій самій невиразності, в якій я тепер чула інший різновид безперервної радості кохання. Те, чим є Бог, більше проявлялося у невиразному шумі листя на вітрі, ніж у моїй давній людській молитві.

Хіба що я могла б проказати справжню молитву, і це здавалося б мені та всім іншим кабалою чорної магії, безвиразним бурмотінням.

Це бурмотіння, позбавлене будь-якого людського сенсу, було б моєю ідентичністю й заторкувало б ідентичність речей. Я знаю, що в стосунку до людини ця невиразна молитва була б жахіттям. Але стосовно того, хто є Богом, це було би — буттям.

Я була змушена увійти в пустелю, щоб із жахом зрозуміти, що пустеля жива, зрозуміти, що тарган — це життя. Я відступала, поки не усвідомила, що людське в мені поступається найглибшому життю — і щоб зробити це, я мала виявити диявольську мужність і відпустити почуття. Мені довелося уникнути надавання життю людських цінностей, щоб осягнути велич, набагато більшу, ніж людська — велич Бога. Чи просила я про найнебезпечніше і найзабороненіше? Ризикуючи власною душею, чи вимагала б я відчайдушно побачити Бога?

І тепер я немовби стояла перед Ним і не розуміла — я марно стояла перед Ним, і я знову була перед небуттям. Мені, як і всім іншим, було дано усе, та я прагнула більшого: я хотіла знати про все те. І я продала свою душу, щоб знати. Але тепер я знала, що продала її не дияволові, але, що набагато небезпечніше: Богові. І що Він дозволив мені прозріти. Та Він знав, що я не розумітиму, як бачити те, що я бачила: пояснення загадки — це лише повторення загадки. Чим Ти є? І відповідь: Ти є. Чим Ти існуєш? І відповідь: тим Ти існуєш. Я мала можливість ставити питання, та я не мала змоги почути відповідь.

Ні, я не знала навіть як поставити питання. А все ж відповідь однаково являлася мені від моменту народження. Саме через ту безперервну відповідь я, на зворотньому шляху, змушена була шукати питання, на яке вона відповідає. Тоді я заблукала в лабіринті питань, і ставила питання навмання, сподіваючись, що час від часу якесь із них буде доречним для відповіді, і тоді я зрозумію відповідь.

Але я була немов людина, яка сліпа від народження і без нікого поруч, хто бачив, не могла навіть поставити запитання про зір: вона не знала, що зір існує. Але оскільки зір дійсно існував, навіть якщо сама людина не знала, як це, і ніколи про це не чула, та людина все одно застигла б, стривожена, уважна, не вміючи запитати про те, про що вона не знала — їй би не вистачало того, що їй мало належати.

Їй би не вистачало того, що їй мало належати.

— Ні. Я не все тобі розповіла. Я все ще хотіла