read-books.club » Сучасна проза » Розколини, Ненсі Х'юстон 📚 - Українською

Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

127
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Розколини" автора Ненсі Х'юстон. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 28 29 30 ... 75
Перейти на сторінку:
до мене і турботливо запитав:

— Рене, у тебе все добре?

— Так... Не варто було махати йому.

— Твоя правда. По-дурному вийшло.

Без слів було зрозуміло, що вся ця поїздка також мала потрапити до шухляди з «обітами кумпанів».

Наступної середи ми поїхали по маму в аеропорт, який називався JFK на честь Джона Фітцджеральда Кеннеді, американського Президента, якого вбили, коли мамі було сім років, — вона це бачила по телевізору. Вона досі згадувала, як Джекі Кеннеді, дружина Президента, вбрана у рожевий костюм, повзала по новенькому броньованому «Лінкольну» і збирала шматки мозку свого чоловіка; мама часто казала, що нерозумно спершу купувати броньоване авто, а потім їздити серед натовпу з опущеним верхом (добре, що вермонтський фермер не стрельнув у нас, бо фургон Джейкоба не мав броні!).

Чекали ми довгенько, позирали на пасажирів рейсу з Чикаго, які виходили з широких дверей. Дивно одне за одним роздивлятись обличчя людей і відсіювати їх — так, ніби вони ніхто, бо вони не твоя мати, тоді як для інших, хто на них чекає, вони — центр всесвіту, це твоя мати для них — ніхто. Нарешті — вуаля! — «Ось вона!» — скрикнув тато.

Дійсно, мама йшла просто на нас і тягнула валізу, однак, коли вона нас побачила, її обличчя не засяяло, як у бабусі Ерри; вона лише зауважила нашу присутність, мовляв: «О, ви тут. Що ж, поїхали додому». І все ж присіла біля валізи, щоб я міг кинутися в її обійми, та варто було нашим грудям зіткнутись, як вона мовила «Чорт!», і було не дуже приємно чути це слово саме тоді, коли обіймаєш маму вперше після тривалої розлуки; справа була в тому, що, коли вона присіла, від її штанів відлетів один ґудзик, і тепер мама думала, що погладшала, хоча це було не так — у всіх, коли вони присідають, з’являються горбики на животі. Мама підібрала ґудзик і заходилася навколо блискавки, хоча тато вмирав від бажання її обійняти; однак йому довелося задовольнитись валізою — і ми всі разом почимчикували на стоянку.

Я тримав маму за руку, її рука була зі мною в Нью-Йорку, але думки досі ширяли над планетою; вона навіть не поцікавилась, як наші справи, просто посипала словами, наче горохом. Мамин голос не провіщав нічого доброго, тож я залишив слова на рівні вуст дорослих людей, а сам, ближче до землі, взявся роздивлятися тисячі ніг, що бігли у різних напрямках. Я міркував, що сталось би, коли б на аеропорт упала бомба: всі ці люди раптово б загинули або розлетілись на шмаття, агонізуючи в калюжах крові. Кажан порадив зробити гучнішими у моїй голові гудіння бомбардувальників, дзенькіт побитого скла, лемент жертв, нестерпний свист бомб, як це показують у фільмах, — а потім вибухи, багато вибухів...

У машині мамин голос трагічно дзвенів, вона невпинно переповідала те, про що дізналась у Чикаго від міс Мулик — старенької, яка після війни працювала у Німеччині в аґенції, яка займалася переміщеними особами, і зустрічала тоді Ерру. Тато лише кивав головою і час від часу щось бурмотів — він не міг вставити жодного слова. А я згадав про Мерседес та її вміння влучно промовляти одне слово, згадав про три її приклади і спробував уявити крильця феї, однак мамині слова заповнили автівку і все зіпсували. Деякі з них повторювались: джерела життя... неймовірно... нацисти... знищені архіви... джерела життя... неймовірно... кров... моя власна мати... джерела життя...

— Мамочко, а що таке джерело життя?

На передньому сидінні запала тиша.

— Мамочко?

— Седі, — мовив, зітхнувши, тато, — може, поговоримо про це пізніше?

— Аякже, звичайно! — коротко кинула мама.

Вона розвернулась і простягнула мені руку, щоб я міг триматися за неї, я так і зробив, але від її стривоженості у мене заболів живіт — так, ніби мало статися щось жахливе. Мама не питала: «Гей, як ви тут? Що робили весь цей час?», — вона лише дивилася на машини, що густим потоком тягнулися по мосту на Мангеттен. Невдовзі вона знову стала розповідати те, що дізналася від Ґрети, а особ­ливо — від міс Мулик. Виявилося, що німецькі батьки Ерри не загинули під час бомбардування, як Ерра сама казала не раз, та й узагалі не були їй батьками, бо спершу Ерра була українкою, але німці викрали її, а потім аґенція знайшла її завдяки родимій плямі, і тоді її вдочерили в Канаді, а батьки, що загинули, насправді були українцями.

— Чекай, — зауважив тато, — щось я не можу втямити. Якщо її справжні батьки померли, як аґенція взагалі дізналася про її існування? Як її знайшли? Хто розповів їм про родиму пляму?

— Мені ще далеко не все відомо, — зізналася мама. — Я тільки почала пошуки. До Німеччини я поїхала по відповіді, а повернулася з купою нових запитань!

Для мене це було надто складно, я не розумів, як одна дівчинка могла мати аж стільки батьків, а тоді я заснув у машині і навіть не пам’ятаю, хто відніс мене до ліжка.

Дорослі мають одну погану звичку: всі рішення вони ухвалюють самостійно, дітей не питають.

Наступного дня за сніданком мама раптом сказала:

— А знаєш що, Рендалле?

— Що? — тільки й знайшовся я, бо побоювався її: хтозна, що мало впасти мені на голову, хотів я того чи ні.

Так і сталося. Здалося, навіть стеля наді мною похитнулась.

Оте «що» виявилось переїздом. Ми залишали Нью-Йорк — я власним вухам не вірив! Заради маминої роботи вся родина мусила переїхати — мою думку взагалі не запитали. Я дивився на тата, але, замість заперечити мамі, він підтримав її. Я спробував стерти цю ситуацію за допомогою мерехтливої атомної аури, як у першому епізоді «Людини-павука», але нічого не вийшло — це таки була правда. Ми переселялися до Ізраїлю, в місто під назвою Хайфа. Міс Мулик, з якою мама, на лихо, зустрілася в Чикаго, розповіла їй про професора в Університеті Хайфи, одного з найвідоміших фахівців з «джерел життя». Хоч я й досі не знав, про що йшлося, вони вже перетворилися на нове захоплення мами, адже бабуся Ерра була там зовсім маленькою, на шляху зі своєї української до німецької родини. Можливо, це було щось на кшталт фонтану вічної молодості — принаймні це пояснило б, чому Ерра така молода. А мама хотіла працювати з архівами в Хайфі. Все сталося так швидко, хоч я і не бачив жодного зв’язку між Еррою й архівом, я навіть не знав, що таке ті «архіви»! Для мене у Хайфі знайшлася школа під

1 ... 28 29 30 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколини, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розколини, Ненсі Х'юстон"