Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

Одного вечора минулої зими ми з ним, як завжди, випивали в її барі, коли Шінтаро вперше озвучив мені своє бажання здобути вчительську посаду в одній із нових середніх шкіл. Далі він зізнався, що, виявляється, вже подав заявку на декілька таких посад. Ясна річ, минуло вже багато років, відколи Шінтаро був моїм учнем, і в тому, що він не порадився зі мною, перш ніж учиняти якісь кроки, немає нічого дивного; я цілком усвідомлював, що є безліч інших людей — його нинішній роботодавець, скажімо, — які можуть бути йому порадниками за таких ситуацій. Та, мушу визнати, мене трохи здивувало, що Шінтаро взагалі мені нічого не сказав, перш ніж розіслати анкети. Тож, коли Шінтаро постав у мене на порозі того зимового вечора незадовго після Нового року, нервово посміюючись і повторюючи: «Сенсею, це так зухвало з мого боку, отак сюди приходити», — я відчув щось на кшталт полегшення, так наче все потрохи ставало на свої місця.

Я розпалив жаровню у вітальні, і ми обидва сіли біля неї і гріли руки. Я помітив, що на поношеному Шінтаровому пальті тануть сніжинки, і запитав:

— Знову сніжить?

— Лише трошки, сенсею. Зовсім не така хурделиця, як уранці.

— Вибач, що тут у вітальні так холодно. Це чи не найхолодніша кімната в усьому домі.

— Тут зовсім не холодно, сенсею. У мене вдома значно холодніше, — він щасливо всміхнувся і потер руки над вугіллям. — Дуже люб’язно, що ви мене прийняли. Усі ці роки сенсей дуже добре до мене ставився. Мені не під силу навіть оцінити, скільки ви для мене зробили.

— Не вигадуй, Шінтаро. Насправді, мені іноді здається, що в минулому я обділив тебе увагою. Тому якщо є щось, що я можу вдіяти, щоб спокутувати цю вину перед тобою, то охоче про це вислухаю.

Шінтаро засміявся, продовжуючи потирати руки.

— Сенсею, справді, це ж нісенітниці. Мені не під силу навіть близько оцінити, скільки ви для мене зробили.

Якийсь час я поспостерігав за ним, а відтак сказав:

— Отож скажи, Шінтаро, чим я можу тобі допомогти?

Він здивовано підняв очі, а потім знову засміявся.

— Вибачте, сенсею. Я вже так зручно тут улаштувався, що й забув, навіщо прийшов, порушивши ваш спокій.

У нього, він розповів, є всі підстави для оптимізму щодо ймовірної праці в середній школі Хігашімачі; надійні джерела дали на здогад, що до його кандидатури ставляться вельми прихильно.

— Але розумієте, сенсею, є ще один чи два незначні критерії, щодо яких комісія не цілком задоволена.

— Справді?

— Так, сенсею. Мабуть, мені варто говорити щиро. Ті незначні критерії, що я про них кажу, стосуються минулого.

— Минулого?

— Так, сенсею, — і Шінтаро нервово засміявся. А потім не без труднощів продовжив: — Сенсею, ви повинні розуміти, що моя повага до вас не має меж. Я так багато всього навчився від сенсея й завжди пишатимуся нашим зв’язком.

Я кивнув і почекав, поки він продовжить:

— Правду кажучи, сенсею, я був би безмежно вдячний, якби ви особисто написали лист комітету, просто щоб підтвердити деякі мої твердження.

— Про які саме твердження йдеться, Шінтаро?

Шінтаро ще раз засміявся, а тоді знову почав гріти руки над жаровнею.

— Сенсею, це просто для того, щоб заспокоїти комітет. Не більше. Ви, можливо, пригадуєте, сенсею, як колись наші з вами погляди розійшлися. Щодо моєї роботи під час китайської кризи.

— Китайської кризи? Шінтаро, на жаль, я не пам’ятаю, щоб ми з тобою через це сварилися.

— Даруйте, сенсею, я, мабуть, занадто все перебільшив. Справжньої сварки справді не було. Та все ж тоді я виявив нетактовність і дозволив собі висловити незгоду. Тобто я опирався вашим пропозиціям щодо моєї роботи.

— Вибач, Шінтаро, але я не пам’ятаю того, про що ти кажеш.

— Звісно, така дрібниця не варта того, щоб залишатися в сенсеєвій пам’яті. Але так склалися обставини, що зараз це для мене дуже важливо. Можливо, вам вдасться дещо пригадати, якщо я підкажу, що це сталося на вечірці з нагоди заручин пана Оґави. Того ж вечора — здається, це було в готелі «Гамабара» — я випив трохи зайвого, і мені вистачило нахабства висловити вам свою думку.

— Я туманно пригадую той вечір, але не можу стверджувати, що пам’ятаю все. Хай там як, Шінтаро, який стосунок до теперішньої ситуації може мати аж таке незначне непорозуміння?

— Вибачте, сенсею, але так сталося, що те непорозуміння набуло ваги. Комісія зобов’язана упевнитися щодо деяких моментів. Зрештою, вони повинні задовольнити американську владу... — Шінтаро нервово замовк. А потім продовжив: — Благаю вас, сенсею, постарайтеся пригадати ту нашу незначну розбіжність у думках. Хоч я завжди був — і досі є — неймовірно вдячний за все те, чого від вас навчився, та насправді я не завжди поділяв ваші погляди. І, мабуть, без перебільшення можу стверджувати, що в мене виникали сильні сумніви щодо того напрямку, який тієї пори обрала наша школа. Можливо, ви пригадуєте, що я, хоч зрештою й дотримався ваших вказівок щодо афіш про китайську кризу, все ж вагався щодо них, і мені навіть вистачило нахабства озвучити вам свою позицію.

— Афіші про китайську кризу, — сказав я, думаючи вголос. — Так, тепер я пригадую ті афіші. Це був надзвичайно важливий період для нашої країни. Період, коли ми мали перестати сумніватися й вирішити врешті, чого хочемо. Як я пам’ятаю, ти дуже добре впорався із завданням, і ми всі пишалися твоїми роботами.

— Але пам’ятаєте, сенсею, я мав серйозні побоювання щодо завдання, яке ви доручили мені виконати. Якщо пригадуєте, я відверто озвучив вам свою незгоду того вечора в готелі «Гамабара». Пробачте, сенсею, що турбую вас такими дурницями.

Здається, на якийсь час я замовк. Мабуть, я тоді встав, бо пам’ятаю, що коли знову заговорив, то вже стояв спиною до загородки, яка вела на веранду, і звертався до Шінтаро через усю кімнату:

— Ти хочеш, — врешті сказав я, — щоб я написав твоїй комісії листа, в якому відмежовую тебе від свого впливу. Це те, до чого зводиться твоє прохання.

— Сенсею, нічого подібного. Ви мене неправильно зрозуміли. Я й далі пишаюся нашим зв’язком. Просто щодо кампанії