Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

ЕРІКА

Перш ніж дівчата таки поїхали, минуло десь півтори години. Моллі не упустила можливості проінструктувати мене, що потрібно намазатися сонцезахисним кремом і пити більше води. Джессіка наостанок відпустила кілька жартів з приводу чергового принца, але вже підводного світу, а Вікі просто обійняла мене, сказавши, що вони скоро повернуться. Чесне слово, прощалися так, ніби мені п'ять років і ми більше ніколи не побачимося.

Пейзажі на цьому пляжі не припиняли заворожувати і особливої ​​краси додавала його безлюдність, тому, прибравши після сніданку, я вирішила трохи прогулятися. Взявши щоденник, я попрямувала до того місця, де вранці побачила хлопця. Я й сама не усвідомлювала, чому мене так тягнуло туди, але піддалася внутрішньому пориву.

На годиннику була чверть до третьої, а сонце все ще припікало, роблячи повітря важким і гарячим. Я звернула ближче до лінії води, яка дарувала хоч трохи прохолоди. Тримаючи щоденник у правій руці, а в'єтнамки в лівій, не поспішаючи, я крокувала мокрим піском, спостерігаючи, як із тихим муркотінням набігають хвилі, а потім знову йдуть в океан. У Веніс, районі, де ми спочатку жили, теж був пляж, але через постійну роботу відвідувати його часто не виходило. Навіть з урахуванням тих рідкісних вихідних, я могла з упевненістю заявити, що Веніс Біч значно поступався Пфеїффер. Тутешня природа здавалася майже незайманою, тоді як у Лос-Анджелесі всі пляжі були цілодобово забиті.

Десь поруч закричала чайка, і я підвела погляд, щоб подивитися на неї. Птах, ніби відчувши на собі увагу, спритно злетів угору. Ця картинка викликала в мені дивне приємне відчуття та усмішку. Я на мить зупинилася та буквально відчула, як і серце завмерло. А потім я глянула вперед. Приблизно за двадцять футів від мене стояв той самий брюнет. Просто стояв і дивився на мене.

Серце стрепенулося і прискорило свій хід, а мої ноги почали рухатися. З чарівною усмішкою хлопець спостерігав, як я наближаюся. Не втримавшись, я й сама всміхнулася. Це було так незвично й навіть трохи хвилююче. Я не розуміла, як зовсім незнайома людина могла викликати в мені стільки позитивних емоцій. Зовсім не розуміла, але мені це безперечно подобалося.

— Я знав, що ти прийдеш, — весело озвався хлопець, коли я підійшла ближче.

— І звідки ж? — спитала я.

Він підняв руку з темним блокнотом у ній і сказав:

— Ну як, ти ж муза, а я збираюся зараз писати.

На якусь секунду я розгубилася, але потім згадала про гру, яку сама ж вигадала, і тихо розсміялася.

— Ох, так, точно. Ти тут так і сидів увесь цей час?

Незнайомець усміхнувся й завів руки за спину.

— Ні, хвилин п'ять, як прийшов.

Хлопець продовжувати пильно дивитися на мене все з тією ж чарівною усмішкою, а я ніяк не могла придумати, що ще сказати, щоб заповнити незручну паузу. Трохи зніяковівши, я сіла, підігнувши ноги й поклавши в'єтнамки зі щоденником, та поглянула на океан. Брюнет одразу приєднався, простяг ноги і сперся на витягнуті руки.

Якийсь час ми мовчали, і я не знаю чому, але зовсім не відчувала страху чи дискомфорту. Чи було це нормальним у компанії з незнайомою людиною далеко від табору? Однозначно ні! Але там, перебуваючи поряд із хлопцем, я чомусь усміхалася. Уперше за довгий час на душі було спокійно та легко. І це мені страшенно подобалося.

— Значить, Ерато?

Повернувшись, я навіть на секунду не сумнівалася, коли відповіла:

— Вірно.

Хлопець підняв одну брову і прищурився, але з усмішкою:

— Чомусь мені здається, що ти маєш інше ім'я.

Я мимоволі засміялася.

— Мені не почулося? Це сарказм?

— Анітрохи, хоча… — він запнувся.

— Що?

Хлопець скорчив задумливе обличчя і схилився трохи ближче.

— Тут може бути лише два варіанти.

Його губи повільно розтяглися в усмішці.

«Вирішив пограти в мою гру? Гаразд!»

Несподівано для себе, я відчула дикий інтерес. Мені дуже захотілося дізнатися, про що він думав, що сиділо в його голові.

— Згораю від нетерпіння! — посміхнулася я у відповідь.

— Отже, — дуже серйозним голосом, почав хлопець і злегка задер підборіддя. — Перший варіант — я маю рацію і в тебе інше ім'я. Другий — у тебе веселі батьки, що теж цілком можливо.

«До Коломбо йому явно далеко», — подумала я, подавляючи усмішку.

— І який варіант вибираєш ти?

Брюнет підсунувся ближче і, схилившись, так тихо озвався, немов відкривав таємницю:

— Перший.

Звісно ж, цей варіант був вірним, але я нічого не відповіла, а ось незнайомець хмикнув і з німим питанням в очах дивився на мене.

— Що? — не витримавши пильного погляду, спитала я.

— То який варіант вірний?

Я не змогла ось так просто взяти та відповісти. Безперечно, це безглуздо та дивно, але говорити правду не хотілося. Здавалося, ніби щойно я зізнаюся, нова Еріка випарується, як та крапелька води на сонці.